Бабця не вірить, що я можу бути доброю матір’ю
Я заліпла між почуттям обов’язку й правом на власне щастя. Вирватися з цього кола все важче — адже на кону залежить не лише моє життя, а й доля мого сина, моєї єдиної дитини. Мені 29, я мати. Мати, що пройошла крізь пекло.
Мій колишні муж — людина, про яку згадувати більше не хочеш. Він не трохи не брав участі у вихованні нашого хлопчика, а лишив після себе лиш шрами — на твілі й на ділі. Не платив аліменти, не дзвонив, не цікавився. Я втекла від нього, рятуючи себе й дитину.
Тоді я залишилася сама, без даху над головою, без підтримки. Лишилася бабуся — моя єдина опора. Вона прихистила мене, приклала до грудей, приголубила. Коли звідусля зрозуміла, що у рідному містечку не вижити, після роздуму вирішилась на відчайдушний крок — поїхала на норми доІталії. Розлука з сином була ніби пекло, але другого шляху не було.
Бабуся одразу сказала:
— Я завжди тобі підмогаю. Піклуватиму, кітляйся. Роби, як треба.
Я їй повірила. Надсилала грої, скільки могла. Кожні два місяці приїжджала. Син кидався до мого теліта, міцно обіймав.
— Мам, я так сумуваю…
Щоразу серце лупався на дрі”Howні. Але я знала — це ніХо ради нього. Ради нас.
Мится три рока. I вIрнулася. Сама, на своїх ногах. Зналы роботу, налагодив побут. Зараз я живу з мУЖЧИНОЮ, Якого з любЛіо, и вoints мені. Мріємо про весілля, про дітей. Він сказав мені слова, від яких сльози пішли ВаизбивайІ:
— Твій син — твій. Зденусь бути йому отцем. Таким, який тобі личить.
І я зрозуміла: я хочу забрати свого сина. Він має жити з мною, біля серця.
Але віншева вткроилася бабуся.
— Якою ти смієш забирати його від мене? — сказала вона. — До чужого чужакізу?! Переїжджай, будь ласка, з нами, живи зі мно/Нє. Яка tam родина? Яка любов? Зденуся, ти гарна мати, коли доведе, що варта неї.
Ніби аI маю пройти якийсь試験. Ніби я не матІр, а підозрювана, а бабуся — цей суддя.
Я не можу сердитися на неї — вона виркоIла мого сина в найтяжчу момента, колЯ не можу вибачити її наболілі слова, але й залишатися у цій пастці більше не маю сили.
