ВДОВЕЦЬ
Олег був закоханий у Соломію ще зі шкільних років. Невеличка, тендітна, з розсипом рудих веснянок на носику. Саме такою він побачив її вперше, і тоді ж, у шостому класі, його серце назавжди прикувало до неї.
Соломія була молодшою за нього на три роки. Вчилася завжди на відмінно, була скромною й соромязливою. А Олег із кожним роком все більше привязувався до неї душою. Дивився на неї на перервах, коли вона з подружками скакала на скакалці у шкільному дворі. Легка, як яскравий метелик.
Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Соломії з букетом квітів просити її руки.
Батько Соломії був суворим, серйозним чоловіком. Довго розмовляв із Олегом у кімнаті, а потім, з посмішкою, простягнув йому руку доньки.
Весілля було гучним. Зїхалися навіть найдальші родичі. Молодих вітали три дні. Очі Соломії сяяли від щастя, а Олег був гордий. Він вірив, що йому дісталася найкраща наречена в селі.
Через два роки, за допомогою батьків, Олег збудував хатину. Соломія, за три місяці до народження першої дитини, зраділа тепер у них був свій власний дім.
Народилася дівчинка, назвали її Марічкою, на честь баби Соломії. Дитя було міцним і здоровим, але для матері пологи стали справжнім випробуванням.
Цілий рік після народження доньки Соломія ходила бліда, ніби знесилена. Олег возив її по лікарях, а ті лише розводили руками: потрібен час, щоб організм одужав.
А коли Марічці виповнилося півтора роки, Соломія дізналася, що знову вагітна. Лікарі радили перервати. Мовляв, сили вже не ті, може не виносити. А якщо і виносить то не виживе.
Олег умовляв її разом із лікарями, але вона була непохитна.
Я свою дитину не вбю! Вона ж ні в чому не винна, що захотіла народитися. Що буде, те й буде, казала Соломія, На все Божа воля!
Останній місяць вагітності вона провела в лікарні. А вдома сумувала мала донька, і коханий чоловік не знаходив собі місця. Серцем відчував лихо неминуче.
І серце його не обдурило. Пологів Соломія не пережила у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли зявитися дві чудові дівчинки-близнючки.
Олег був безмежно розбитий горем. На похоронах, стоячи біля могили, він дивився на чорний вал землі порожнім, небачним поглядом. Перед його очима промайнуло все життя з Соломією щасливі дні, її усмішка. А в вухах, наче дзвін, лунав її сміх. Коли труну опускали в яму, Олег упав на коліна й заревів, наче поранений звір.
Як як я без тебе тепер? Що я робитиму? Навіщо мені жити далі? Сльози котилися по щоках, а в душі роззявлялася прірва. Тепер замість серця там була чорна діра.
А після похорон він запив. Глухо, непробудно, до самозабуття. Пив, щоб не памятати її, щоб не чути в голові її голос.
Батьки Соломії забрали дівчат до себе. Вважали, що Олег навряд чи оговтається від горя й зможе бути їм добрим батьком.
На сороковий день після смерті Соломії Олег, знову напившись, заснув у сінях. І сниться йому сон. У хату заходить Соломія у білій вишиванці, з розпущеним волоссям, в якому грають промені сонця. Підійшла до нього, погладила по голові й ніжно промовила, як колись:
Олеженько, рідний, ну що ти робиш? І не соромно тобі? прижмурила свої зелені очі й погрожує пальчиком. Доньки зовсім батька не бачать, суму
