Старий чоловік відходив… Стара знала це, відчувала кожною часткою своєї душі, що приросла до нього.
Зовні вона була спокійна, прийняла це. А всередині — боязко, хоч і розуміла, що не довго проживе без діда. Як? Як жити без Сашка, рідного, такого близького і водночас далекого? Хочеться снігу, а вам?
Хто сказав, що почуття з часом охолоджуються? У ваших книжках так написано? Не вірьте — ніщо не охолоне! Душа все так само тремтить, як пташка, від рідного голосу. Це ж не жарт — ціле життя разом, шістдесят років!
Вони так зрослися, так переплелися, що й хвилини один без одного не можуть. Як вона його відпустить? Як сама залишиться? І навіщо? Життя без Сашка — не життя.
Так думає стара, розбираючи скриню, розкладаючи речі на три купки: це дітям на пам’ять, це сусідам роздати, а це — собі, щоб дивитися й згадувати Сашка.
— Галю, Галю! — чує слабкий голос діда.
— Іду, милий, іду! — підхоплюється вона, заглядає за завіску. — Прокинувся, Сашко? Може, млинців?
Він не бачить, очі блукають по стелі. Бере її руку, суху, як пташина лапка.
— Прости, Галю… Не кохав я тебе…
— Що ти, дурнику! Кохав, як умів. А то б ми шістдесят років разом прожили?
— Діти…
— Їдуть, Сашку, всі. Телеграму дала. Мишко, Толік, Сергій, Світланка — усі до вечора. Ти полежи, а я тобі бульйону…
— Не треба… Посиди зі мною. Прости…
— Я й не ображалася. Це ти мене прости. Може, не вчепилася б у тебе, як кліщ, тоді б і життя твоє склалося інакше…
— Ні, Галю… — мотає головою старий. — Доля…
З очей його котиться сльоза.
До вечора зібралися діти. Самі вже похилі. Мишко — статний, сивий, професор із столиці. Стара його трохи боїться.
— Сину, який же ти сивий!
— Мамо, я вже дідусь. Ти ж прабабусою стала!
— Як же, як же! — показує на фотографії. — Тут і ви маленькі, і батьки наші, і дядько Єгор, і брат Федько, що з фронту не вернувся…
Толік питає:
— Мам, можна на рибалку?
— Звісно можна!
Сергій, наймолодший, жартує:
— Тату, годі лежати! Давай, баньку зробимо, а потім по стопочці з пельменями!
Старий посміхається. Сергій завжди був його улюбленцем — такий же жвавий, як сам колись.
Світланка, вилита на матір у молодості, говорить:
— Тату, живи!
— Діти… простите мене… Недостатньо любив…
— Та годі тобі! — хором. — Завдяки вам із мамою ми людьми стали.
Старий закриває очі. Довге життя прожив. Усю дорогу докоряв себе, що жив із некоханою. Що не наважився підійти тоді до Стешки, першої своєї любові. Стояв під тополею, курив, чекав… А вона вийшла за іншого.
А Катюша? Вона дивилася на нього, як на диво. Знала, що не любить. Але кохала. І якби він, дурень, сказав їй про це хоча б на тридцять років раніше…
— Галю… — кличе в останній раз.
— Я тут, милий…
— Я йду… Прости… Люблю тебе, Галю…
— Сашкооо! — виривається крик.
А потім — похорони, і вона лягла.
— Діточки, не їдьте ще… Не затримаю. Простіть нас із татом…
— Мамо, поїдемо до мене!
— Ні, доню… Татові там самому сумно…
На дев’ятий день її не стало.
