**Фіолетові окуляри**
**БІСЬКО.**
Брудна, худа собака скрикнула. Камінь потрапив у лапу. Вона бігла так швидко, як могла. Не озиралася — знала, що це місцеві хлопці. Жорстокі, злі, небезпечні. А вона була просто голодна. Просто бродяга.
* * * *
Олесь дивився на маму і не міг зрозуміти, про що вона говорить. Незабаром йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було дідуся й бабусі. Раніше він часто запитував “чому?”, але так і не отримав відповіді, яку б зрозумів.
А потім, рік тому, в їхньому з мамою житті з’явився Сергій. Він міцно стиснув хлопчину руку, присів перед ним і сказав, що тепер буде жити з ними, і можна звати його татом. Спочатку Олесь зрадів, але потім дізнався, що це не вони з мамою житимуть у нього, а він — у них. Переїжджати не хотілося — тут його друзі, тут його кімната, іграшки… Мама обіцяла, що всі речі вони заберуть, а друзі з’являться з часом. Олесь сердився на Сергія й уникав його.
* * * *
— Сину, іди погуляй! Подивись, скільки хлопців у дворі!
— Мам, я ж їх не знаю…
— Олесю, що ти? Я теж нікого тут не знаю, і мені теж важко. Але ми звикнемо! Ти лише зроби перший крок, а далі вже не страшно! Подивись, яка гарна дитяча майданчик! Правда ж класно?
Він швидко подружився з хлопцями. Вони були трішки старші, і з ними було цікаво.
— Дивіться, Бісько! Швидше, беремо камінці! Давай!
Олесь схопив камінці разом з усіма й побіг туди, куди бігли вони. Біля смітника стояв пес, кульгаючи на одну лапу. Старий, знесилений. Побачивши дітей, він притулив голову й метнувся в інший кінець двору. Хлопці гналися за ним. Собака сховалася в бузкових кущах біля під’їзду, де жив Олесь.
— Що він вам зробив? — кричав він. — Він же нікого не чіпає! Навіщо його ганяти?!
— Та ти що? Він же бродячий! У нього сказ! Всі бездомні собаки небезпечні!
— Та він же навіть не підійшов! Шукав їжу! Не бийте його!
— Ти нормальний?!
Хлопці пішли, а Олесь стояв, не знаючи, що робити. Сльози котилися по щоках. Ноги тремтіли. Він повільно пішов до під’їзду, а з кущів на нього дивився пес. Сумні, уважні очі. “А раптом він і справді божевільний?” — мелькнула думка. “Зараз вистрибне…” Олесь прискорив крок і захлопнув двері.
Він довго не міг заспокоїтися. Зачекав, поки мама піде в ванну, набив кишені хлібом, узяв пару ковбасок і вийшов на вулицю.
— Бісько… — прошепотів він.
Кущі заворушилися. З’явилася собача морда. Хлопець кинув ковбаску, потім другу, потім віддав увесь хліб. Пес їв швидко, ковтаючи шматки й озираючись. Так почалася їхня дружба.
* * * *
— Олесю, я взяв нам квитки на футбол! Підемо? — усміхався Сергій.
— Не маю часу, — похмуро відповів хлопець, надувши губи.
Так було завжди — чи то нова залізниця, походи в парк або смачні, але «шкідливі» бургери, за які мала сварила Сергія. Олесь завжди був незадоволений. Не подобався йому цей “мамин…”, і не батько він йому, і дружити не збирається.
— Олесю, — посміхнулася мама, — пам’ятаєш це,
