Чи важко називати свекруху мамою?
Коли Ярина виходила заміж, вона була певна: вона не буде називати свекруху мамою. Так, її подруги охоче звали матір чоловіка «другою мамою», говорили про якусь особливу близькість, повагу та вдячність, але Ярина відразу відкинула цю думку. «Мати в мене одна — та, що виростила й подарувала мені життя», — думала вона і не планувала йти проти своїх переконань.
Її свекруха, Надія Василівна, була жінкою суворою, стриманою, але не злою. Спочатку вона навіть допомагала молодим: грішми, порадами, підтримкою. Завдяки їй вони змогли купити непоганий автомобіль, а з часом — накопичити на перший внесок за квартиру у Львові. Вона не втручалася у їхні справи, не нав’язувала свою думку, але трималася з гідністю.
Але Ярина завжди тримала дистанцію. Ні «мамочко», ні навіть просто «мамо» — лише «ви», лише «Надія Василівна». Ніби й ввічливо, але холодно. Наче між ними стояла невидима стіна.
Одного разу, коли Ярина прийшла до свекрухи, щоб заварити чай і поговорити, Надія раптом тихо промовила:
— Знаєш, можеш не «викати». Називай мене просто Надією. Або… як тобі зручніше.
Ярина натягнуто посміхнулася й похитала головою:
— Ні, краще як раніше. Я не можу інакше, вибачте…
Свекруха більше нічого не сказала. Вони жили, як і раніше — віддалено, але мирно. Допоки історія не повторилася.
Син Ярини, Олег, вирішив одружитися. Його наречена — Марічка, ніжна та щира дівчина — відразу подобалася всій родині. На весіллі, приймаючи подарунок від Ярини, вона несподівано обняла її й прошепотіла:
— Дякую вам, мамочко.
Усі подумали, що це було від хвилювання. Але наступного дня Марічка знову так звернулася до Ярини. І в цю мить у Ярини щось кранулося в душі. Щось, що довго спало, раптом прокинулося.
У цьому зверненні було стільки тепла, стільки щирої прийняття… Ярина навіть сама не очікувала, наЯрина глибоко зітхнула, і перед нею зникла остання перешкода, яку вона так довго будувала.
