Після важкого робочого дня Катерина мріяла лише про одне: повечеряти з чоловіком, прийняти гарячу ванну та заснути. День видався виснажливим — постійні звіти, дзвінки, метушня. Вона припаркувалася біля будинку, автоматично натиснувши брелок сигналізації, і спішила до під’їзду. Вже шукала в сумці ключі, коли ззаду почулися нерішучі кроки. Обернувшись, вона побачила тонку дівчину років вісімнадцяти. На руках у неї був загорнутий у пелюшку немовля.
— Вибачте, ви… ви Катерина? Дружина Дмитра? — тихо, тремтячим голосом запитала незнайомка.
— Так, — насторожено відповіла Катерина. — Щось трапилося?
— Мене звати Олеся… Вибачте, що просто так… Але… це син Дмитра. Його звуть Андрійко. Я не знаю, що робити… Я була кур’єром, того дня принесла вашому чоловікові посаку. Тоді… тоді мене кинув хлопець, я була в жахливому стані, ридала прямо на роботі. Ваш чоловік намагався мене втішити…
— Дуже вже, бачу, «утішив», — гірко кинула Катерина. — І що тепер ви від мене хочете?
— Я… мені нікуди йти. Немає житла, немає допомоги. Я більше не справляюся. Будь ласка, залиште його при собі. Він — його син…
— Ось дякую, голубко! Народила — то й вирощуй! А я тут до чого? — спалахнула Катерина і різко повернулася до дверей.
Але всередині в кипіло. Як би вона не намагалася здаватися байдужою, думка про те, що чоловік їй зрадив, що в нього, можливо, є дитина, не давала спокою. Коли ввечері Дмитро повернувся додому, вона зустріла його прямим запитанням:
— Ти спав із Олесею?
Він опустив очі, не виправдовувався, не брехав. Лише тихо сказав:
— Так… Це було один раз… я тоді почувався зовсім спустошеним… Я мільйон разів про це шкодував…
Не встигли вони договорити, як почувся дзвінок у двері. Дмитро відчинив — і повернувся з немовлям на руках. На пледику лежала записка: «Його звуть Андрій. Будь ласка, подбайте про нього…»
Він стояв розгублений, ніби хтось вибив із-під ніг землю. Катерина взяла малюка на руки, подивилася на його крихітне перелякане личко — і сказала чоловікові:
— Біжи до аптеки. Купи все — пляшечки, памперси, суміш. Швидко.
Так Андрій залишився у них. Минали дні, за ними — тижні. Дмитро виявився не готовим до батьківства, особливо з огляду на сумніви. Його батьки відмовилися визнати онука, називаючи Олесю не інакше як «вуличною дівчиною». Під тиском родини він наполіг на тесті ДНК. Результат шокував: Дмитро — не батько дитини.
Він прийшов додому і одразу заявив:
— Ми повинні віддати його в дитбудинок. Він мені ніхто.
Але Катерина вже прийняла рішення:
— Він — мій. Хочеш — живи з нами, хочеш — йди. Але я його не віддам. Бог не дав нам своїх дітей, а значить, послав цього — не випадково.
Дмитро пішов. Подав на розлучення. Катерина залишилася сама, але не зламалася. З Андрієм їй допомагала няня, у важкі дні — сусіди. Вона справлялася. Але одного разу дитині стало зле — температура за сорок, судоми… Її світ розвали в одну мить. Терміново викликали швидку, діагноз — пневмонія, негайна госпіталізація. Кілька дні у лікарні, капельниці, безсонні ночі.
Там, у лікарняних стінах, поблизу опинився лікар — молодий, уважний, спокійний. Його звали Олег. Він доглядав за Андрієм і, здавалося, почав проявляти симпатію до Катерини. Одного разу він заговорив про Олесю — мовляв, була тут, цікавилася долею дитини.
Катерина попросила:
— Якщо вона ще з’явиться, приведи її до мене. Я хочу з нею поговорити.
Через пару днів Олеся прийшла. Розмова була довгою та відвертою. Вона розповіла, що зрозуміла — дитина не від Дмитра. А від того самого хлопця, що її кинув. Коли зрозуміла — було пізно. Вона була в одчаї, не знала, як жити, куди йти. Дмитро виявився єдиним, хто колись її вислухав, не засуджував. Вона помилилася, зробила дурницю…
Катерина не кричала, не докоряла. Вона просто слухала. І раптом зрозуміла, що не може злитися. Колись у молодості вона сама зробила аборт. І, можливо, тепер Всесвіт повернув їй шанс — шанс врятувати чиєсь життя.
— Переїжджай до мене, — сказала вона тихо. — Почни все з нуля. Вчися. Ми впораємось.
Олеся розплакалася. Потім вступила до інституту, незабаром зустріла порядного чоловіка, вийшла заміж. Переїхала до нього разом із Андрієм. А Катерина… Катерина тепер знайшла щастя. Олег не пішов. Зробив пропозицію. Тепер вони разом чекають на дитину.
Дмитро намагався повернутися. Його друга сім’я розпалася. Але було вже запізно.
Інколи добрі вчинки повертаються не відразу. Але повертаються. Головне — вміти пробачити. І почути серце.
