Було це давно, але досі згадується, наче вчора…
Після виснажливого дня Оксана мріяла лише про теплу вечерю з чоловіком, гарячу ванну та тихий сон. День видався важким — папері, дзвінки, нескінченна метушня. Припаркувавшись у дворі, вона машинально натиснула на брелок сигналізації й спрямувала до під’їзду. Вже простягала руку до сумки за ключами, коли ззаду почулися непевні кроки. Обернувшись, побачила тонку, збентежену дівчину років вісімнадцяти, що тримала на руках немовля, загорнуте в ковдру.
— Вибачте… ви Оксана? Дружина Олега? — прошепотіла незнайомка, голос її тремтів.
— Так, — відповіла Оксана, насторожившись. — Щось трапилося?
— Мене зовуть Марія… Пробачте, що так… Але… це його син. Його звуть Дениско. Я не знаю, що робити…
Оксана стиснула зуби.
— Дуже «допоміг» тобі мій чоловік, я бачу. І що тепер від мене хочеш?
— Мені… нікуди йти. Немає ні житла, ні підтримки. Я більше не витягую. Будь ласка, залиште його собі. Він… його син.
— Ось дурій! — гаркнула Оксана. — Народила — тепер і виховуй!
Та відвернувшись, вона почувала, як у грудях клекоче. Як не намагалася вдавати байдужість, думка про зраду мужа гризла її. Коли ввечері Олег повернувся, вона чекала на порозі:
— Ти спав із Марією?
Він опустив очі, не брехав, не виправдовувався, лише прошепотів:
— Так… Це було один раз. Я зрозумів, який був дурень…
Не встигли вони договорити, як у двері постукали. Олег відчинив — і через мить повернувся з немовлям на руках. На ковдрі лежала записка: *«Його звуть Денис. Будь ласка, догляньте за ним…»*
Він стояв, ніби під ним земля розступилася. Оксана взяла малюка, подивилася в його крихітне, перелякане личко й сказала:
— Біжи в аптеку. Купи підгузки, суміш, усе. Швидко.
Так Денис залишився з ними. Дні минали, а сумніви не відпускали. Батьки Олега відмовилися визнавати онука, називаючи Марію «волоцюгою». Під тиском він наполіг на тесті ДНК. Результат приголомшив: Олег не був батьком.
— Віддамо його в дитбудинок, — заявив він того ж вечора. — Він мені не рідний.
Але Оксана вже знала свою відповідь:
— Він — мій. Хочеш — живи з нами, хочеш — йди. Але я його не віддам.
Олег пішов. Подав на розлучення. Оксана залишилася сама, але не здалася. Сусіди допомагали, іноді приходила няня. Але одного разу малюку стало зле — гарячка, судоми… Світ звалився навколо. Лікарі діагностували пневмонію, термінову госпіталізацію.
У лікарні їх опікував лікар — спокійний, уважний. Його звали Ярослав. Він допомагав Денисові й, здавалося, почав шукати причини поговорити з Оксаною. Одного разу згадав Марію:
— Вона приходила. Цікавилася малим.
— Якщо з’явиться знову, попроси до мене.
Коли Марія прийшла, вони довго говорили. Вона розповіла, що дізналася правду — батьком був колишній хлопець, який кинув її. У розпачі вона зробила помилку…
Оксана не кричала. Вона слухала — і раптом зрозуміла, що не має права судити. Колись давно вона сама зробила аборт. Може, тепер доля дала їй шанс…
— Переїжджай до нас, — сказала вона. — Почнемо знову.
Марія вступила до інституту, знайшла гарну роботу. А згодом вийшла заміж і забрала Дениса. А Оксана… Оксана тепер чекала дитину від Ярослава.
Олег намагався повернутися. Та було вже пізно.
Добро завжди повертається. Лише іноді — незрозумілими для нас шляхами.
