“Позбудься його негайно!” — вигукнула вона про мого кота, з яким я прожив уже цілих десять років.
Нещодавно ми з моєю дівчиною Соломією вирішили жити разом. До цього зустрічалися майже вісім місяців — усе було чудово, і я запропонував їй переїхати до мене. У нас мало бути затишне гніздечко на трьох — я, Соломія та мій вірний друг, кіт Цвях.
Цвях був зі мною десять років. Я забрав його від батьків, коли переїхав до іншого міста. Він став частиною мого життя. Ми пройшли разом і самотність, і успіхи, і навіть невдалі закоханості. Цвях завжди зустрічав мене біля дверей, спав поруч, муркотів у важкі дні. Я не просто любив цього кота — він був моєю родиною.
Спочатку Соломія не виявляла незадоволення. Навпаки, інколи навіть гладила Цвяха, називала його “кумедним”. Тоді я подумав, що нам неймоверно пощастило — ми втрьох заживемо мирно та щасливо. Але радість виявилася недовгою.
Через кілька тижнів у Соломії почалися дивні симптоми: постійний нежить, червоні очі, кашель, головний біль. Я запропонував сходити до лікаря. Діагноз пролунав, як грім серед ясного неба: алергія на котячу шерсть.
— Та як? — здивовано спитав я. — Адже вона й раніше бачила котів, навіть із Цвяхом гралася…
— Пане, алергія — хитра штука. Її вплив може накопичуватися. Поки ви зустрічалися, у дівчини не було постійного контакту з алергеном. А тепер вона живе з ним. Реакція посилюється і може стати небезпечною, — суворо відповів лікар.
Я був спустошений. Розривався між здоровим глуздом і болем у грудях. Я любив Соломію, але що ж робити з Цвяхом, істотою, яка була поруч, коли більше нікого не було?
По дорозі додому я вже обдумував тимчасово відвезти кота до батьків. Був готовий пожертвувати частиною себе заради здоров’я Соломії. Але варто було нам переступити поріг, як дівчина, навіть не знявши пальта, спитала:
— Ну що, коли нарешті позбудешся його?
— Як це “позбудешся”? — здивувався я. — Ми ж тільки прийшли, давай хоча б обговоримо…
— Тут немає що обговорювати, — холодно відрізала вона. — Мені щораз гірше. Хочеш, щоб я задихнулася?
Я завмер. Від її тону, від різких слів. До цього моменту я був готовий на компроміс. Але слово “позбутися” — як ніж по серцю. Вона не бачила в моєму друзі живу істоту, до якої я прив’язаний усією душею. Для неї він був сміттям, зайвим предметом, причиною дискомфорту.
— Якщо хтось і має поїхати, то це ти, — тихо сказав я. — Цвях залишається. І крапка.
Соломія кілька секунд мовчала, а потім, не кажучи ні слова, розвернулася й почала збирати речі. За пару годин від її присутності не лишилося й сліду.
Спочатку я відчував порожнечу, але потім прийшло дивне полегшення. Я зрозумів: людина, яка вимагає знищити частину твого життя, не може по-справжньому любити. Так, я міг би влаштувати все інакше — знайти компроміс, умовити її залишитися. Але навіщо? Щоб потім ходити навшпиньки і боятися нової її “алергії”?
Я не шкодую. Іноді тварини виявляються вірнішими за людей. Цвях лежав поруч, коли я тієї ночі налив собі міцного чаю й просто дивився у вікно. Він муркотів, ніби казав: “Я з тобою. Усе буде добре”.
І справді — буде. Життя не закінчується на одній любові. Але якщо людина вимагає викреслити з життя того, хто був поруч у важку хвилину, — це не любов. Це егоїзм.
Зараз я знову живу удвох із Цвяхом. Можливо, одного дня з’явиться людина, яка зрозуміє: моя родина — це не лише я. Це й мій старий, мудрий, пухнастий друг.
