— Позбався від нього негайно! — сказала вона про мого кота, з яким я прожив десять років.
Недавно ми з моєю дівчиною Олесею вирішили жити разом. До цього зустрічалися майже вісім місяців — усе було чудово, і я запропонував їй переїхати до мене. У нас мало бути затишне гніздечко на трьох — я, Олеся і мій вірний друг, кіт Казка.
Казка був із мною десять років. Я забрав його від батьків, коли переїхав до іншого міста. Він став частиною мого життя. Ми пройшли разом і самотність, і успіхи, і навіть невдалі закоханості. Казка завжди зустрічав мене біля дверей, спав поруч, муркотів у важкі дні. Я не просто любив цього кота — він був моєю родиною.
Спочатку Олеся не виражала невдоволення. Навпаки, іноді навіть гладила Казку, казала, що він «кумедний». Тоді я подумав, що нам неймоверно пощастило — ми втрьох заживемо мирно та щасливо. Та радість виявилася недовгою.
Через кілька тижнів у Олесі почалися дивні симптоми. Постійно текла з носа, червоніли очі, з’явився кашель, боліла голова. Я запропонував сходити до лікаря. Вердикт пролунав, як грім серед ясного неба: алергія на котячу шерсть.
— Та як? — здивовано запитав я. — Адже вона й раніше бувала з котами, і з Казкою гралася…
— Пане, алергія — це підступна річ. Її вплив може накопичуватися. Доки ви зустрічалися, у дівчини не було постійного контакту з алергеном. А тепер вона живе з ним. Реакція посилюється і може стати небезпечною, — суворо відповів лікар.
Я був спустошений. Розривався між здоровим глуздом і болем у грудях. Я кохав Олесю, але як мені вчинити з Казкою, істотою, яка була поруч, коли більше нікого не було?
Дорогою додому я вже обмірковував, що можна тимчасово відвезти кота до батьків. Був готовий пожертвувати частиною себе заради здоров’я Олесі. Та ледве ми переступили поріг, як дівчина, навіть не знявши пальто, запитала:
— Ну що, коли ти нарешті позбудешся його?
— Що означає «позбудешся»? — здивовано перепитав я. — Ми ж тільки прийшли, давай хоча б обговоримо…
— Тут нічого обговорювати, — холодно заявила вона. — Мені щораз гірше. Хочеш, щоб я задихнулася?
Я завмер. Від її тону, від різких слів. До цієї миті я був готовий на компроміс. Але слово «позбудешся» — ніби ножем по серцю. Вона не бачила в моєму друзі живу істоту, до якої я прив’язаний усією душею. Для неї він був сміттям, непотрібним предметом, джерелом дискомфорту.
— Якщо хтось і має їхати, то це ти, — тихо сказав я. — Казка залишається. Крапка.
Олеся мовчки постояла кілька секунд, потім, не вимовивши ні слова, розвернулася й попростувала збирати речі. Вже за кілька годин від її присутності не залишилося й сліду.
Спочатку я відчував порожнечу, але потім прийшло дивне полегшення. Я зрозумів: людина, яка вимагає знищити частину твого життя, не може по-справжньому кохати. Так, я міг би влаштувати все інакше — знайти компроміс, умовити залишитися. Але навіщо? Щоб потім ходити навшпиньки і боятися її нової «алергії»?
Я не шкодую. Іноді тварини виявляються вірнішими за людей. Казка лежав поруч, коли я тієї ночі налив собі міцного чаю й просто дивився у вікно. Він муркотів, ніби казав: «Я з тобою. Усе буде добре».
І справді — буде. Життя не закінчується на одному коханні. Але якщо людина вимагає, щоб ти викреслив із свого життя того, хто був із тобою у важку хвилину — це не кохання. Це егоїзм.
Зараз я знову живу удвох із Казкою. Можливо, колись з’явиться людина, яка зрозуміє: моя родиnoxb — це не лише я. Це й мій старий, мудрий, пухнастий друг.
