***Щоденник***
Сьогодні знову важкий день. Мій зять, Олег Коваленко, вже півроку без роботи, а живе на нашій шиї. Дочка, Марійка, його захищає — серце болить дивитися, як наші діти відмовляються взяти на себе відповідальність за власне життя.
Сварилися з нею сьогодні. Причина — той самий Олег. Восьмий місяць сидить вдома, навіть не намагається знайти хоча б тимчасову підробітку. А Марійка каже: “Тато, йому соромно йти на будь-яку роботу, він же з вищою освітою!” А що, сидіти на чужих плечах — не соромно?
Два роки тому вони одружилися. Весілля було гарне, ми зі сватами допомогли купити їм квартиру у Львові — складналися порівну. Тоді обоє працювали, ремонт робили самі. Гроші тратили не дуже розумно, але ми мовчали — дорослі люди, нехай самі вчаться.
Півроку тому народився онук. Радість була велика, але й клопоти теж. Марійка пішла у декрет, а Олег раптом позбувся роботи. Заощаджень у них немає — звернулися до нас. Ми не відмовили, його батьки теж допомагали. Купили все — від візка до ліжечка. Дочка отримує декретні копійки, а зять “шукає роботу”… вже вісім місяців.
Він обіцяв, що то тимчасово, що скоро знайде гідну посаду й поверне борги. Ми й не вимагали грошей — хоч би на ноги встали. Але час минає, а нічого не змінюється. Ми з дружиною втомилися. Хіба так важко піти хоча б кур’єром або на склад? Та ж ні — “не гідне заняття”. А Марійка його підтримує.
Сьогодні не витримав — сказав їй усе, що думаю. Кажу: він чоловік, батько, має годувати родину! А він лежить на дивані, чекає, поки йому запропонують сто тисяч гривень на мрійковій посаді. А ми з мамою працюємо, щоб вони не голодували.
Марійка образилася. Каже, що я жорстокий, що не розумію їхньої ситуації. Мовляв, якщо він піде на будь-яку роботу, то не буде ні грошей, ні сил на справжні пошуки. А їй, каже, і так важко з дитиною.
Я слухав і шаленів. Коли це молодь почала вважати, що батьки повинні утримувати не лише їх, а й їхніх дітей? Ми з дружиною виростили її без допомоги бабусь, самі справлялися. А вони… влаштувалися зручно.
Поговорив із свекрухою. Вона теже незадоволена — каже, син тільки скаржиться, але навіть пилосос у руки не бере. Вирішили: годі. Більше не будемо носити їм продукти, купувати підгузки. Хай почнуть самостійно боротися.
Може, це й жорстко. Але хіба справжня любов — це задовольняти їхні вимоги безмежно? Чи не краще дати їм зрозуміти, що сім’я — це праця, а не вічні канікули? Якщо не вдарити їх зараз по плечу, через рік буде гірше. Він і далі чекатиме “ідеальної роботи”, а вона — виправдовувати його. Але тоді вони сидітимуть не на своїй шиї, а на нашій. Без жодного сорому.
І який приклад вони подають онукові? Хіба так можна?
***Урок на сьогодні:*** Іноді любов — це сказати “ні”.
