Я втомилася від нескінченного контролю свекрухи
Коли я виходила заміж, то наївно думала, що найважче в житті — це іпотека, діти та побут. Але на ділі виявилося, що справжньою пробою для мого терпіння стала зовсім не біднота чи втома після безсонних ночей. Найважчим тягарем для мене опинилася… свекруха.
Наші з нею стосунки з самого початку не склалися. Її дратувало буквально все: як я одягаюся, як готую, як виховую дитину, як прибираю в домі. А головне — що я не мовчу. Я ніколи не була з тих жінок, що ковтають образи, стискаючи зуби. Я не з терплячих. І, схоже, саме це її бентежило найбільше.
Спочатку вона чіплялася до моїх кулінарних здібностей. Ну не вмію я пекти! Не люблю я возитися з тістом, у мене немає до цього ні бажання, ні натхнення. Та й чесно — не вважаю випічку корисною їжею, то навіщо витрачати час на те, що сама навіть не їм? Але для свекрухи це звучало як злочин.
— Якщо не вмієш пекти — то ти не господиня! — твердить вона, заходячи в дім із черговим пирогом. — Хоча б мати синові спекла, коли дружина безрука.
Чоловік, звісно, пироги брав. І навіть дякував. А потім розповідав, як у офісі колеги за хвилину з’їли все до крихти. А свекруха ходила задоволена, ніби орден одержала. Мені було боляче — але я мовчала. Поки що.
Але їжа — це були лише квіточки. Потім пішло все підряд. Її бісило, як я прибираю. За її думкою, підлогу треба мити тільки руками, а швабра — це «знаряддя ледачої». Білизну, виявляється, в машинці не прання — тільки руками. Прасувати треба все — навіть постіль і шкарпетки! Вона ж, бачте, «усе життя так робила». А я? А я вважаю, що у XXI столітті мучити себе надмірною працею — це, м’яко кажучи, дивно.
Пральна машина та сушарка — мої найкращі помічниці. Я акуратно складаю речі й кладу їх у шафу. Так, якщо щось зім’ялося — прогладжу. Але тільки тоді, коли дійсно треба. Я вважаю, що жінка не повинна перетворюватися на пралю чи прибиральницю. Особливо якщо вона працює не менше за чоловіка.
А потім свекруха дісталася до мого вигляду.
Я отримала підвищення, збільшився дохід, і я нарешті почала дозволяти собі турботу про себе. Ходила до салонів — доглядала за шкірою, робила масажі, записалася у спортзал. Здавалося б, нормальні речі. Але свекруху, схоже, мало не паралізувало від обурення:
— Навіщо ці ваші салони? Води вдома нема? Кефір у холодильнику закінчився? Ось ми в молодості вмивалися милом, а волосся полоскали оцтом — і були красунями!
Але найгірше те, що чоловік почав із нею погоджуватися. Спочатку потихеньку — мовляв, «може, справді можна заощадити», а потім голосніше. Виявилося, його бентежить, що я «забагато витрачаю на себе». Йому б машину, відпустку, заощадження. А я, мовляв, марнотратниця.
І тут мені увірвалося.
— Ти серйозно? — сказала я йому. — Я працюю не менше за тебе. Я вношу свою частку до бюджету. Дитина взута, одягнена, сита. У нас вдома порядок, вечеря завжди на столі. У мене немає коханців, я не бігаю по вечірках. Чому я не можу хоча б раз подумати про себе?
Він промовчав. А я продовжила.
— Якщо тобі здається, що я «неправильно» витрачаю гроші — збирай речі й іди жити до мами. Нехай вона годує тебе пирогами, прасує шкарпетки й пояснює, як слід виховувати дружину. А я втомилася почуватися винуватою за те, що живу по-людськи.
Не знаю, що він відчув. Але після цієї розмови став обережнішим. І свекруха теж замовкла на час. Мабуть, зрозуміли, що я не з тих, хто мовчки терпітиме чужий диктат.
Ні, я не кажу, що свекруха — лиходійка. Напевно, вона по-своєму бажає добра. Але добра, нав’язаного з докорами та контролем, не буває. А я більше не дозволю нікому — навіть рідним — командувати моїм життям. Я не лялька, яку можна перекроювати під старі зразки. Я — жива жінка. І сама вирішую, якою мені бути.





