Ось історія, яка розриває мені серце. Живемо разом, ніби одна родина, але насправді — як на різних планетах. Не вороги, але й не рідні — і схоже, ніколи ними не станемо.
Мене звати Оксана, мені 28. У нас з чоловіком чудова дитина — Ярик, йому три з половиною. Веселий, добрий, цікавий хлопчик. Вже знає букви, почав читати, чудово малює, не псує іграшки, а після гри кладе їх на місце. Ми з чоловіком ним пишаємося. Але є одне «але»… Для його бабусі, моєї свекрухи, він — ніби повітря.
Не знаю, чим я їй провина. Може, тим, що я не її донька, а лиш невістка? Чи тим, що поки живемо в них, бо в декреті й на свою квартиру не вистачає?
У неї є донька — Мар’яна. І от її родина — це святе. Кожен крок внука від доньки — подвиг, кожне слово — геніальне. А мій син — ніби й не внук зовсім.
Щоранку свекруха, немов на роботу, збирається й мчить до доньки. Там вона сидить з внуком, водить його на гуртки, в басейн, на англійську. Там — палянички, борщики, мультики й нові іграшки. Там вона — ідеальна бабуся. А в нас — втомлена жінка, яка лише критикує: не так посолила, не так прибрала, не так до дитини ставлюся.
Я готую — а потім дивлюся, як зникають контейнери з їжею. «Це Мар’яні, вона зайнята». Я ж, виходить, нічого не роблю, бо «все одно вдома сижу».
На мої соління носом крутить: «Оце в Мар’яни було смачніше. Ти багато оцту кладеш». Але банки забирає. Хіба незграбне береш?
З дітьми… Ось тут найбільше болить. Мене не любити — це одне. Але ж дитина! Коли обидва хлопчики поруч — мій Ярик і Мар’янин Стас — почнеться: «Ось, Стасик віршики розказує! А Ярик чого мовчить?» — хоча мій щойно пісеньку співав. «Стасик уже сам їсть!» — а Ярик і так давно їсть сам. Постійно чую: «А ось у Мар’яни…»
На Водохреще вона подарувала Ярику дешевеньку машинку з базару. А Стасу — дорогу на пульті. Навіть коробка втричі більша. Ярик, звісно, не зрозумів. Радіє своїй, возить її, сміється. А Стас кинув подарунок і пішов у планшет. Для нього це звично, а мій дивується будь-чому.
Я ходжу по цій квартирі й стискаю зуби. Не хочу скандалів. Не хочу навантажувати чоловіка — він гарна людина, любить нас. Але як пояснити його матері, що вона руйнує не лише мене, а й сина?
Чому в одних сім’ях бабусі люблять онуків однаково, а в інших ділять на «своїх» і «чужих»? У мого сина та сама кров, та сама прізвище. Він такий же онук, як і Стас. Чому ж для неї він — «не такий»?
Я намагалася говорити. Обережно. У відповідь — образи: «Я ж не зобов’язана всіх любити» чи «Ти мені не рАле одного дня я прокинулась з думкою, що моя любов для Ярика — це найголовніше, і ніхто не зможе зробити його менш щасливим.
