Мати чотирьох дітей залишилася на старості зовсім сама.
Материнство — найбільший дар, але й найважча спроба. Коли стаєш матір’ю, віддаєш усе без залишку: здоров’я, час, молодість, мрії… Та жодна з нас не знає, як колись діти віддячать за це. Чи будуть поряд, коли прийде старость? Чи прогріють турботою, коли сили почнуть зникати? А може, залишать — з тими самими спогадами, світлинами й болем, який не заглушиш ніякими ліками.
Ганна Миколаївна Коваленко все життя була немов білка у колесі. Працьовита, мовчазна, вона сама підняла чотирьох дітей після того, як чоловік загинув у аварії. Сталось це, коли малечі ще й року не було. З того часу поряд не було жодного чоловіка. Не тому, що не кликали — просто її серце було зайняте дітьми. Вони стали її сенсом життя.
Ганна працювала без вихідних, бралась за будь-які підробітки: мила підлоги у садочку, торгувала на ринку, в’язала на замовлення. Все для дітей. Собі не купувала нічого зайвого — носила одні й ті ж чоботи по кілька зим, забувши про манікюр і театри. Все життя — лише щоб її діти були ситі, одягнені, освічені.
Старша дочка Оксана закінчила медичний університет, потім поїхала до Канади — спочатку інтернатура, потім постійний контракт. Там вийшла заміж, народила двох дітей. Тепер у неї свій дім, своя родина, своє життя. Ганні шле листівки на свята та іноді фотки у месенджері. Але телефонує рідко. Весь час зайнята. Ганна розуміє. Пишається, хоч і по-своєму.
Два сини — Андрій та Тарас — живуть у Львові. Місто недалеко, але й відстань тут ні до чого. Дзвонять раз на місяць, в гості не їздять. Усе ніяк, усе клопоти. Ганна дізнається про їхні справи від сусідів, іноді з соцмереж. Не скаржиться. Радіє, що в них усе добре.
Молодша, Марічка, довго жила з мамою. Після школи, інституту, потім вийшла заміж і переїхала до іншого міста — у чоловіка там була квартира від бабусі. Ганна тяжко переносила розлуку: адже саме Марічка була поруч найдовше. Вона хоча б телефонує частіше, але… між рядками чується: поспішає, не встигає, біжить назад у своє доросле життя.
Ганна вже давно не виходить із дому. Серце дає про себе знати, ноги набрякають, тиск підскакує. Сама до крамниці майже не ходить, готує щось просте. Іноді продукти приносять сусіди. А частіше допомагає Тетяна Іванівна — стара подруга. Саме вона возила Ганну по лікарях, оформляла ліки, викликала швидку, коли стало зовсім погано.
Діти… Вони ніби є, але їх ніби й нема. Ганна не звинувачує їх. Мабуть, це вона зробила їх такими — самостійними, відчуженими. Не привчила просити допомоги, бо сама все життя справлялася одна.
Нещодавно Марічка запропонувала забрати матір до себе, але чоловік різко заперечив: мовляв, тісно, незручно, літнім — у пансіонати. Слово за слово — і тему закрили. Ганна й не наполягала. Не хотіла бути тягарем.
Тепер її дні проходять однаково. Вранці — молитва, пігулка, чашка чаю. Потім телевізор нишком, в’язання, полив квітів. І знову тиша. Рідко — дзвінок від Тетяни, візит санітарки. І щовечора — надія. А раптом завтра хтось із дітей приїде? Постукає у двері, принесе пиріг, сяде поруч, візьме за руку…
Іноді вона бере до рук старий фотоальбом. Там — її діти. Маленькі, смішні, кохані. Там — вона молода, гарна, з яскравими очима. Там — життя, яке вона віддала без залишку.
Ганна не злиться. Не нарікає. Лише каже:
— Я їх усіх люблю. Завжди буду чекати. Поки серце б’ється — буду сподіватися.
І лише одному Богу відомо, скільки ще днів їй вистачить чекати — і чи побачить вона колись усіх своїх дітей за одним столом.
