Мені 47, і я вже не відчуваю радості від життя…
Жінки справді працюють не одну, а дві зміни. Спочатку — на роботі, потім — вдома. Ми тягнемо все на собі, намагаємось посміхатись, бути бадьорими, впоратись з усім — з дітьми, з побутом, з батьками, з нескінченними клопотами. Але настає момент, коли просто ламає. Ніби й молода ще, не бабуся за віком, але сил більше ні на що нема. Усе всередині ніби вигоріло. Як кажуть — “догоріла”.
Іноді думаю: може, пенсію вигадали не дарма? Але чому так пізно? І як на неї жити, якщо навіть на зарплату ледве виживаєш, а відпочити від цієї гонитви хочеться вже зараз…
Я не раз читала статті, де жінки “розкриваються” на пенсії: вчать мови, подорожують, знаходять нові хобі, навіть кохання. А звідки вони беруть на це сили? Я справді не розумію.
Мені 47. У мене чудова родина. Два сини. Але я вже нічого не хочу. Серйозно. Просто не хочу. Не радію ранкам, не будую планів, не мрію. Єдине, про що думаю вранці — як би дотягнути до вечора. Може, це наслідки пізнього материнства. Першого сина народила в 35, другого — у 39. Зараз одному дев’ять, інший — майже підліток. А я почуваюсь старою.
Ранок починається з біганини: сніданок, зібрати в школу, перевірити рюкзаки, потім робота. Я працюю у продажах — дзвінки, зустрічі, договори, постійне спілкування. Навіть коли робочий день закінчується, я не відпочиваю — на зв’язку 24/7, бо боюсь втратити клієнта. Можуть подзвонити і ввечері, і о дев’ятій, і о десятій — і я підскочу, відповім, бо… раптом?
Потім домашні клопоти: перевірити уроки, закинути прання, приготувати вечерю, підготувати одяг на завтра, відписати в шкільний чат, де кожен день — десять нових повідомлень. Хтось щось забув, хтось збирає гроші, комусь треба принести папір, хтось організовує поїздку. Треба бути в курсі всього. Усе на мені.
Я не пам’ятаю, коли востаннє справді відпочивала. У мене є відпустка — два тижні на рік. Але вона йде на розгріб завалів: щось оформити, щось вирішити, комусь допомогти. Після неї я повертаюсь на роботу ще втомленішою, ніж була.
Чоловік у мене є. І він старається, чесно. Він не з тих, хто лежить із пультом. Допомагає — і по дому, і з дітьми. Але це глобально не рятує. Бо все одно я та, хто тримає все в голові. Хто пам’ятає про все. У кого всередині постійний блокнот із сотнею пунктів “на завтра”.
А в голові — лише тривога. Втомилась. І грошей не вистачає. Ми не бідні, але й не багаті. Звичайна родина. На швейцарські курорти не мріємо. Але навіть виїхати всією сім’єю до озера — вже здається розкішшю. Усе дорого. Усе через силу.
На себе часу нема. Є ще літні батьки. Вони не можуть сидіти з онуками — здоров’я не те. І їм допомагаю, коли можу. Всередині — почуття провини. Ніби я всім потрібна, тільки себе не лишилось. А батьки, до речі, інколи виглядають бадьорішими за мене. Я намагаюсь не показувати їм, як мені важко. Прикидаюсь, посміхаюсь. Але всередині — порожнеча.
Чому я така? Чому інші жінки щасливі, живуть у задоволенні, подорожують, доглядають за собою, сміються, викладають світлини з відпочинку? А я — вигоріла. Не вмію відпочивати. Не вмію жити. Ніби все проходить повз мене.
Можете сказати — треба розслабитись. Відпочити. Але коли? У вихідні теж справи. Коли це все закінчиться? Не знаю. Може, це я не така. Може, інші просто знайшли свій шлях. А я… я просто втомилась. Занадто втомилась.
А у вас так буває? Чи це лише в мене?
