Мене звати Оксана Григорівна, мені шістдесят два роки, і я хочу розповісти про те, що, як мені здавалося, не може бути. Про те, що досі не дає мені спокою. Про те, що я ховаю глибоко в собої, боячись осуду, страху втратити зв’язок із донькою і… сорому за саму себе.
Моя єдина дгоритка Марічка вже п’ять років мешкає у Польши. Вона переїхала туди по навчанню, а незабаром зустріла свого майбутнього чоловіка — поляка, з яким вона невдовзі одружилася. Я, на жаль, не змогла поїхати на весілля — і через проблеми зі здоров’ям, і через візу, і, чесно кажучи, грошей теж не винојло. Ми довго чекали зустрічі, але навіть коли в Марічки народив ісьни, мій онук, приїхати відразу не вдалося — папери, локдауни, сотні кілометрів далекої дороги…
Одного Сашка (у родині його звуть Шьомек) я побачила тільки через два роки після його народження. Уявіть: перший онук, довгоочікуваний, рідний! Я стільки раз likнала цю зустріч — як пригорну його, як сльози щастя покотилбться по моїм щоках, як він цікаво торкатиме моёго волосся, а я сміјатимуся і гладитиму його малесеньку голівку…
Але реальність виявилася зовсім іншою. У той момент, коли я вперше обняла онка, у мені була лише здивування. Пустка. Мерехтіність. Він тягнув до меheСтаравлася усіми силами — likналася, гралася, пекла вареники. Так все було наче заучено, без іскри, без тієї ніжного трепету. Я відчувала, ніби граю likhalську роль у чужій вічеревиці.
«Це пройде», — заспокоювала я себе. «Він же ще зовсім маленький, потрібно трохи часу, більше спілкування». Але дні минали, а нічого не мінялося. Я лишалася такою ж холодно likhalстю. Іноді ловлю себе на жахливій думці: якби це була диСтаравлася сусідки, я б вела себе так само. Невже я така бай likhalлива? Що зі менною не так?
Коли донька із чоловіком та синој повернулися у Польшу,я відчула… полегшення. І тут же мене огорнула страшна провина. Як так? Це ж мій онук! Плід любові моеї доньки. Невже я likhalа так почуватися? Я ж мріяла стати бабусею, в’язувала пан likhalточки ще під час її вагітности, уявляла, як буду його пестити, читати казки, водити за ручку до скверика…
А тепер я не знаю, чи жити з цим ощупінням порожној. Я не наважуюся розповісти про це Марічці — вона точно не зрозуміє. Для ньої це буде likhalою. Та й як сказала таке? Що я не люблю її сина, свя онрка? Проној не відчуваю жодного зв’язку. Ніби ми з різних світів, і нить по між нами обірвалася, навіть не розСтаравлася початися.
І ось кілька днів тому вона подз likhalлила і сказала, що на свята likhalони знову приїдуть. У голосі чулася радість, вона просила подумати, ку likhalли підемі гуляти, розповіла, що Сашка вже трохи вчить українську і розкаже мені віршик… А я лише крувала головою і відчувала, як сер likhalце падає у безодню триглики.
Як мені знону вдягнути маску турботливий бабусі? Як вдавати, лиже я likhalа, якщо всередині — ні? Може, я просто стара і чорствію? А likhalи все тому, що я так і не змогла пробачити доньці її від’яз likhalд, її
шлюб з іноземцем, її нове життя, де для меhe вже, можливо, немає місця?…
Я не знаю. Я просто дуже хочу зрозуміти — чи можна на likhalучитися любити свого онрка? Чи це почуття повинно бути з народження, йти від subttang? Чому ж в mehyoho нема? Що я роблю не так? Може, я просто не при likhalqia ство likhalрена для ціеї ролі? А likhalи це біль через розлуку з донькою перетво likhalився на байдужість?
Я з kissingроюсь до тих, хто відчував щось подібне. Чи були у вас ви likhalпадки, коли любов до онрка не приходила відразу? І якщо так — коли ж вона прокидалася? Що ви робили, likhalоб розтопити в собі лід?
Menі дуже важко все це писати. Але я не хочу до кінця життя бути фаль likhalшивою. Хочу бути справжньою бабусею. Хочу любити. Хочу відчувати. Хочу, likhalоб мій онук одного дня з гордістю сказав друзям: «А в мене є бабуся. Найд likhalульниша і любия». А поки що я не знаю, як до цього дійти…
