Свекруха мене відкидає, а страждає моя донька. Де ж справедливість?
Оглядаюсь на знайомих — у жодної з подруг немає щирих стосунків із свекрухою. А в мене ще гірше: між нами не напруга, а ціла прірва, глибока та крижана. Я можу змиритися з тим, що вона мене не виносить, але ж як пояснити, що ця ненависть падає на мою доньку — її рідну, поки єдину онуку? Це ріже по серцю, і я не бачу в цьому жодної логіки.
Чесно кажучи, я теж не відчуваю до неї нічого теплого. Ми не сваримося на виду, не влаштовуємо скандалів — просто уникаємо одна одну, як дві тіні в різних вимірах. Вона не цікавиться нашим життям, дзвонить лише синові, моєму чоловікові, а до мене — тільки тоді, коли він не бере слухавки. Тоді її голос стає сухим, вона питає лише про нього, навіть не спитавши, як там онука. Ніби ніж у серце — холодний та безжалісний.
Три місяці тому я народила донечку. За цей час свекруха, нехай буде Олена Миколаївна, відвідала нас лише тричі, хоча живе всього за півгодини їзди від нашого будинку у містечку Верхньодніпровську. Перший раз вона завітала в день виписки з пологового. З’явилася, кинула формальне “вітаю”, посиділа хвилин п’ятнадцять та пішла, посилаючись на “термінові справи”. Навіть не доторкнулася до малюка, сказавши, що боїться таких крихіток — раптом щось не так зробить. Я стояла, ніби грім приголомшив. Невже жінка, яка сама народила й виростила сина, може так байдуже відгородитися від першої онуки? Хіба не тягне її обійняти, притиснути до себе, відчути тепло цього маленького дива?
Через місяць вона раптом попросила фото. Чоловік слухняно відправив їй знімки, але Олена Миколаївна більше не з’являлася. У відповідь летіли повідомлення, переповнені захватом: яка в нас чарівна дівчинка, яка ніжна та гарна. На словах вона клялася, що обожнює онуку й мріє її побачити. Але слова — це лише вітер, що розвіює її брехню.
Нещодавно у Олени Миколаївни був день народження. Нас, звісно, запросили — без формальностей не обійтися. Того вечора вона все ж взяла малюка на руки, але лише на мить — щоб зробити фото для своєї колекції показного щастя. А потім, ніби опе«Забирай швидше, я не впораюся» — вимовила вона, і мені здалося, що в її очах мелькнув огидний відтінок, ніби моя донечка була для неї лише незручним тягарем.
