Ось як іноді хвороба стає справжньою перевіркою кохання: як я зрозуміла, що обрала не того чоловіка.
Хворіти завжди неприємно. Але ще гірше, коли поруч той, хто мав би бути опорою, а натомість лише байдужий спостерігач. Саме так я відчула себе, коли в найскладніший момент залишилася наодинці зі своєю слабкістю, а мій чоловік, Дмитро, вирішив увімкнути телевізор і загорнутися в плед на дивані. Я лежала з температурою під сорок, тремтячими руками намагалася дотягнутися до чашки, а він, навіть не відриваючи погляду від екрана, навіть не спитав, чи не хочеться мені води. Не те щоб чаю – звичайне: «Як ти?» – так і залишилося невимовленим.
Я з невеличкого містечка під Черніговом, і в нас у сім’ї було прийнято піклуватися один про одного. Мама й тато завжди трималися за руки, навіть у старості. Якщо хтось захворював – весь дім перетворювався на маленький госпіталь. Теплий чай, компреси, курячий бульйон – все було, як слід. Я думала, так і має бути. А тепер я лежу, ніби чужа у власній квартирі. Щоб не померти від спраги, мені доводиться підніматися з ліжка й поволічіти на кухню. А мій чоловік навіть не кліпне оком. Не через жорстокість, ні. Просто йому байдуже.
Коли хворіє він – зовсім інша історія. Він може розбудити мене серед ночі й попросити принести градусник, воду, ліки. І я біжу. Не тому, що мушу. А тому що кохаю. Бо так відчуваю. Бо так правильно. Я викликаю лікаря, варю узвар, готую щось легке, щоб не нудило. Я поруч. А він? Він вміє лише питати: «Ти сьогодні на роботу йдеш?» І якщо я кажу «ні» – спокійно повертається й іде. Жодної допомоги, жодної спроби купити ліки, навіть інтересу, чи є вдома хоч якась їжа.
Я намагалася говорити. Не раз і не два. Але кожну розмову він перетворював на жарт чи ображався, як дитина. Мовляв, я вигадую, перебільшую, усе драматизую. А може, і справді? – ловила себе на думці. Може, я занадто чуттєва? Але потім згадувала, як стояла на кухні, ледь тримаючись на ногах, а він просто підійшов, поставив брудну тарілку в мийку й пішов. Наче я не людина, а обслуговчий персонал.
Тоді я вирішила: тепер так само. Не зі зла – просто сподівалася, що він зрозуміє. Захворів він – а я мовчки зайнялася своїми справами. Ні чаю, ні ковдри, ні ласкавого слова. Він одразу почав ніяти: голова болить, їсти нічого, пити нічого. «На кухні все є», – спокійно відповіла я. А він? Він не розумів, що відбувається. Метушився між холодильником і мікрохвильовкою, голосно зітхав, стогнав так, щоб усі сусіди чули, сподіваючись, що я здамся. Але я не здалася. Я думала – він зрозуміє.
Та, на жаль. Наступного разу, коли захворіла я, він знову ігнорував. Лежала я з температурою, з ломотою в тілі, а він пройшов повз, навіть не глянув. Я знову спробувала поговорити. Нагадала, як роками доглянула за ним, і як лише один раз вчинила інакше. А він мені у відповідь: «Тоді ти за мною не доглядала, тепер і не вимагай». Усе. Один випадок перекреслив усі роки турботи. У цю мить я зрозуміла: він не вміє цінувати. Не пам’ятає добра. Бачить лише те, що йому незручно.
Я не витримала. Мені й так було погано, але всередині все кипіло. Я вилила накопичене. Усе, що стримувала. А він… образився. Обидівся! Не я, яку кинули в хворобі, не я, яка залишилася без навіть моральної підтримки, а він – великий, могутній чоловік, якого не погладили по голові в потрібний момент.
Мабуть, я помилилася. Серйозно помилилася в людині. Він не той, з ким хочеться зустріти старечість. Не той, хто принесе води в останню хвилину. Не той, хто стане опорою. І від цієї думки болить набагато сильніше, ніж від будь-якої хвороби.
