«Я не збираюся бути служкою для чужих людей, навіть якщо вони мають нашу прізвище»
Вечором, після важкої зміни в аптеці, я ледве волікла ноги по сходах, мріючи лише про одне — гарячий душ, м’яку піжаму та чашку чаю в тиші. Та не встигла навіть переодягнутися, як почула дзвінок від чоловіка. Підняла трубку, і голос Артема, спокійний і без найменшого сорому, оголосив:
— Готуйся, Оленко, сьогодні в нас гості. До нас приїхала Марічка — трохи погостить!
Усе всередині мене обірвалося. Це навіть не прохання, не обговорення, а просто констатація на кшталт: «ти більше не господиня свого часу». Я оніміла. Яка Марічка? Чому мені ніхто не сказав заздалегідь? Ах так… його молодша сестра, яку я ніколи в житті не бачила і навіть не листувалася. Лише чула пару історій — дівчина з глушини на Житомирщині, вчиться у десятому класі, нібито тиха і господарна, мовляв, у селі всіх змалку до праці привчають. Але одне — слухати про людину, а зовсім інше — коли ця людина вторгається у твоє життя без попередження.
Артем, наче нічого й не сталося, балакав із нею на кухні, коли я зайшла додому. Вони вже пили чай за столом, і Марічка почувала себе так, немов не в гостях, а вдома. Після вечері вона з цікавістю почала оглядати квартиру — заходила у кожну кімнату, як у музей, і зупинилася на нашій спальні, яка їй особливо сподобалася. Того ж вечора вона влаштувала там фотосесію, розклала мою косметику, навіть приміряла пару моїх прикрас. Я завмерла на місці.
— Марічко, вибач, але це моя особиста зона. Ти зайшла без дозволу і ще й чіпаєш мої речі. Мені це неприємно, — спокійно, але рішуче сказала я.
Вона похилила голову, захлипала:
— Я не знала, що ви так реагуватимете… Просто хотіла подивитися, як ви живете.
Я мовчазно пішла у душ. Збиралася вже лягати спати, коли зрозуміла, що в домі не залишилося жодного пакетика чаю — мабуть, вони з Артемом все випили. Залишилася без чаю, без спокою і — головне — без розуміння. А перед сном чоловік ще й додав:
— Подумай, як ми Марічку у вихідні розважатимемо. Їй же нудно буде без компанії!
Я ледве стрималася. З якої речі я маю змінювати свої плани заради дівчини, яку бачу вперше у житті? У суботу в мене була зустріч із подругою, яку не бачила майже рік. Планували шопінг, обід, прогулянку. І що тепер — усе скасовувати заради приїжджої підлітки, яку навіть мати не супроводила?
Наступного ранку, коли я ще тільки думала про сніданок, Марічка вже була нафарбована, у джинсах із блискітками і стояла біля дверей із телефоном у руці.
— Ну що, йдемо? Я б хотіла до торгового центру, а потім, може, у ресторан?
Я подивилася на неї й спокійно відповіла:
— Знаєш, Марічко, у тебе є телефон із навігатором. Ось тобі запасний ключ — гуляй, де хочеш. Тільки, будь ласка, не відволікай мене.
— Що?! — вона роззявила рота. — Я взагалі думала, що ви з братом мені допоможете. У мене немає грошей — мама не дала, я розраховувала на вас…
— Прогулятися містом можна і без грошей. А якщо проголодаєшся — холодильник знаєш де, приходь.
Мовчання. Вона сіла на кухні, ніби образилася на весь світ. А я, зібравшись, поїхала до торгового центру. Просто тому, що більше не хотила почуватися чужою у власній квартирі.
До вечора приїхала вся рідня. Я й оЯ дивилася на них усіх, а потім просто взяла пальто і вийшла, адже нарешті зрозуміла — іноді найкраща відповідь на хаос тиші.
