Коли я одружився з Оксаною, думав, що найважче вже позаду – весілля, переїзд до Києва, звикання до нового життя. Та й уявити не міг, що найскладнішим у нашому шлюбі будуть не побут, не рахунки за комуналку чи розбіжності в характері, а її мати – Надія Іванівна. Жінка, яка вважала своїм обов’язком щодня нагадувати, що вона – найголовніша людина у житті своєї доньки.
Спочатку все здавалось невинним: вона заходила до нас у квартиру «на хвилинку» – принести вареників, розповісти, як їй не спалося вночі. Але «хвилинка» розтягувалася на години, а візити зробилися щоденною повинністю. Я чув дзвінок у двері – і знав: спокій скінчився, Надія Іванівна прийшла перевірити, чи добре годує її доньку.
Вона не ображала мене прямо. Навпаки – розсипалася в компліментах, але так нав’язливо, що це швидше нагадувало глузування. «Ох, Олексій такий чудовий кухар! Прямо зять із мрії! – говорила вона за будь-якої нагоди, особливо при гостях. – Хоча, звичайно, мій борщ завжди був смачнішим… Нічого, навчиться».
Мене дратувало навіть не це. А те, що вона приходила без попередження. Просто прокидалася вранці, сідала на маршрутку, їхала півміста – і ось вона вже на нашому порозі. Часто, до речі, саме тоді, коли у нас були гості. І тоді Надія Іванівна починала свої вистави. То раптом хапалася за серце й нарікала, що я не подав їй чаю. То влаштовувала «розбір польотів», чому в ванній висять не ті рушники. Усе це – на очах у моїх друзів чи батьків.
Але найгірше сталося того дня, коли я повернувся з роботи, а вона дістала з шафи все білизну Оксани й зі спокійним виглядом пояснила, як «правильно її прання». У той момент мені стало так соромно, як не буває навіть у підлітковому віці. Хотілося провалитися крізь землю. Але я стерпів – Оксана забороняла сперечатися з матір’ю, запевняючи, що та робить усе «з великої любові».
«Вона піклується! – твердила вона. – Мама тільки добре про тебе говорить. Тобі ж скаржитися?»
«Добре?! Ти чуєш лише половину. Ти не бачиш, як вона поводиться, коли тебе немає поруч».
Ми з Оксаною прожили разом лише рік, але за цей час я відчував, ніби постарів на десятиліття. Сварки, роздратування, втома. Я дуже любив дружину, тому навіть думки про розлучення не допускав. Але мовчати більше не міг.
І раптом сталося диво: Надія Іванівна закохалася. У свої шістдесят вона познайомилася з удовцем, почала зустрічатися, і її зникло з нашого життя. Мені було ніяково навіть перед собою визнати, як я тішився цій передишці. Але вона не тривала довго.
Незабаром Надія Іванівна оголосила, що виходить заміж. Мої почуття були складними: з одного боку – полегшення, з іншого – гіркота, що вона влаштовує своє життя, а я досі мусив ходити навшпиньки у власній квартирі. Тоді мені спала на думку ідея – якщо вона так любила заходити до нас без запрошення, я відповідаю їй тим самим.
І ось настав день, коли у неї вдома був її наречений. Я подзвонив у двері. Надія відчинила, і, перш ніж вона встигла щось сказати, я вже пройшов у квартиру, ніби це – мій рідний дім.
«Добрий день, Надіє Іванівно, як же у вас затишно! А ви знаєте, у вас такі гарні фіранки – просто краса. Треба й мені такі знайти. А де ви берете такі чудові миючі засоби? Тут усе так блищить, я навіть здивувався!» – зі штучною чемністю говорів я, переходячи з кімнати в кімнату.
Я поводився точно так, як вона у нас: без стуку заходив у спальню, перевіряв, що пахне з кухні, поправляв подушки на дивані. І, звичайно, у присутності її нареченого додав:
«Треба частіше завітати до вас, адже ви мене так рідко запрошуєте! А я вас так люблю!»
Я бачив, як у неї дригалося око, а в грудях копився гнів. Наречений дивився на мене з подивом, а я продовжував свою виставу. Протримався до вечора, нітрохи не соромлячись. Пішов, як король, залишивши після себе легкий хаос.
З того часу Надія Іванівна більше ні разу не прийшла до нас без попереднього дзвінка. Оксана була в повному розгубленні, коли мати почала відмовлятися від візитів навіть за її проханням. А я лише знизав плечима:
«Ну, може, втомилася? А може, зрозуміла, що у нас із тобою є своє життя».
Іноді, щоби тебе почули, треба просто дати людині спробувати на власній шкурі її ж поведінку. Тоді, можливо, вона зрозуміє, як гірко це з іншого боку.
