Того березневого дня Олену трусило з самого ранку. Не від холоду — від люті. Вона стояла біля дзеркала, одягала сина й намагалася стримувати роздратування. Сьогодні — восьме березня. Жіночий день, який міг би пройти хоч трохи спокійніше, але їй знову доведеться їхати до свекрухи. А це означає — напружена посмішка, їдкі зауваження, претензії й вічне почуття провини, яке та вміла викликати майстерно.
— Олено, знову з кислою міною? — бурмотів Микола, надягаючи куртку. — Тільки не кажи, що не хочеш їхати.
— А ти справді не здогадуєшся, чому? — промовила вона крізь зуби. — Знову чіплятиметься, дорікатиме, розповідатиме, як я неправильно виховую Тараса, і навіть не поцікавиться, як я себе почуваю. Хоч раз би згадала, що я працюю з ранку до ночі, а вся турбота про дім — на мені.
— Ти ж з хати не виходиш, — похмикав він.
— А ти думаєш, працювати вдома — це значить валятись на дивані? Чи в нас світло, їжа й одяг самі з неба падають?
Микола образився. Він не звик, щоб Олена нагадувала йому про гроші. Хоча правда була на її боці: її заробіток дизайнерки-фрілансера втричі перевищував його охоронця на складі.
— Може, ти сам поїдеш? — спробувала вона ще раз.
— Сьогодні свято, Олено. Восьме березня. Ти ж не можеш просто проігнорувати мою матір.
Через дві години вони вже сиділи в однокімнатній хаті Надії Семенівни у Житомирі. В кутку, на розкладному кріслі, перегортала журнал Мар’яна — двадцятирічна племінниця Миколи, сирота, яку свекруха забрала до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Олена й Мар’яна ніколи не знаходили спільної мови. І Олена не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онукові.
— Ми тут із тітками порадилися, — промовила Надія Семенівна за святковим столом. — Хату свою я перепишу на Мар’яночку. У вас-то житло є, а їй — починати життя.
За декілька днів папери оформили. Але з умовою, що Мар’яна заїде лише після смерті бабусі. Доля, як то буває, вирішила інакше — через три тижні Надія Семенівна перенесла важкий інсульт. Жінка вижила, але більше не могла обходитися без сторонньої допомоги.
— Ми мусимо переїхати до мами, — категорично заявив Микола. — Вона одна не впорається.
Олена проковтнула грудку розпачу. Вони справді переїхали. Тільки турбота про свекруху — годування, миття, прибирання, зміна білизни — лягла на неї саму. Микола йшов на роботу, Мар’яна — на навчання й до хлопця. А Олена і працювала, і тягла на собі весь дім, а тепер ще й сиділкою стала.
— Миколо, може, Мар’яна допомагатиме? Адже хата тепер її, — не витримала вона одного вечора.
— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж його вести. Та й взагалі — ти ж вдома сидиш.
— Вдома. Працюю. І все тягну сама.
— Тобі набридло, так? — усміхнувся він. — Моя мати — і тобі доглядати. Ти ж не кинеш її?
— Це твоя мати. А мені — свекруха. Я не зобов’язана. Ти б за моєю матір’ю точно не став доглядати. Тож наймай сидОлена більше не повернулася, а Микола нарешті зрозумів, що втратив не лише дружину, а й того єдиного свого опору.
