Колись давно, коли я вперше побачила Галину Іванівну — матір мого майбутнього чоловіка, Олега, — мені здавалося, що вона просто сувора жінка зі своїми принципами. Та не минуло й двох тижнів, як я зрозумла: це не суворість. Це — ненависть. Холодна, безжальна й прихована. Вона не просто мене не прийняла. Вона робила все, щоб виштовхнути мене з життя сина.
Мене дратувало все. Мій вигляд, одяг, манера говорити, навіть моя професія — архітектор. На думку Галини Іванівни, я була занадто «модна», занадто незалежна, занадто «не для сім’ї». Її ідеал дружини — тиха, домовита, вічно вдячна — зі мною не збігався.
Найбільшою помилкою було те, що ми з Олегом вирішили жити в її трикімнатній хрущовці у Чернігові. Простора, так. Але скільки б там не було метрів, якщо стіни холодні — тепла в домі не буде. І хоч здавалося, що місця вистачить на всіх, Галина Іванівна робила усе, щоб «випадково» зустрічатися зі мною щоразу. І кожен раз — щоб щось сказати. Не прямо, ні. А крізь зуби, натяками, «жартами».
— Вчора ти… — починалося, а далі йшло що завгодно: «не прибрала», «надто голосно сміялася», «повісила спідню білизну так, що соромно перед сусідкою».
Я намагалася не звертати уваги, але крапля за краплею… терпець тріскається. Особливо коли Галина Іванівна перейшла на новий рівень.
Вона почала натякати, що «жінки в таких спідницях і білизні» нагадують їй «непорядних пані». Одного разу я не втрималася й, з кривенькою усмішкою, запитала:
— А звідки ви так добре знаєте, яку білизню носять такі жінки?
Вона поблідла, закусила губу й вийшла, грюкнувши дверима. Олег тоді намагався заспокоїти — благав не загострювати, просив матір не лізти в наші справи. Та, здається, лише підлив олії у вогонь.
Через кілька днів вона вирішила помститися. Підклала мені в сумку записку з корятами літерами: «Побачимось, як завжди. Цілую». Сумка висіла біля його куртки. Звісно, Олег «випадково» її знайшов. Мовчки передав мені. Я прочитала, усміхнулась — почерк я вже знала — і сказала: «Знаєш що, ми знімаємо квартиру. Годі».
Він не став сперечатися. Ми переїхали в однушку на спальному районі. Грошей було в обріз, але, Боже, як легко стало дихати! Не було її погляду, її їдких коментарів, її холодних тарілок на вечерю, які вона «забувала» розігріти.
Але Галина Іванівна так просто не здалася. Почала викликати Олега до себе «на ремонт»: то кран капає, то двері скриплять, то розетка сипить. А потім — вечеря. Щедра, з салатами, м’ясом, пирогами. Син повертався додому ситий і втомлений. Я накривала стіл, а він лише махав рукою: «Я в мами вже їв…» І мені хотілося кричати.
Я намагалася стримуватися, але всередині палало. Вона відвойовувала його — шматком м’яса, лампочкою, шантажом і скаргами.
І тоді я зрозумла: нам не встояти. Не в одному місті. Поки вона за півтори години їзди, вона буде тягнути його назад. Я мусила забрати його далі.
Я знайшла вихід — влаштувалася архітектором у Луцьку. Там Олегу запропонували посаду в IT-компанії. Знайшли квартиру, трохи підкопили. І через п’ять місяців ми поїхали. Чотириста кілометрів. Мати залишилася там. Ми — тут.
Спочатку вона дзвонила кожного дня. Давила. Плакала. Потім — рідше. Зараз — лише на свята. Гадаю, вона зрозумла, що програла.
А ми? Ми нарешті почали жити. Разом, без отрути в повітрі. Ми готуємося стати батьками. Платимо за нашу маленьку, але СВОЮ оселю. Ми сміємося. Сваримося, миримося, будуємо плани. Без страху, що в будь-яку мить у двері увійде вона — з поглядом, з докором, з холодом.
Я згадую ті дні в Чернігові, як страшний сон. І іноді думаю про нову нІноді мені стає шкода тієї нової нареченої, що тепер муситься з Галиною Іванівною, а потім я з вдячністю дивлюся на свого чоловіка та нашу маленьку хатинку, де немає місця чужим образам.
