Мій старший син — нерідний, але для мене він рідний
У маленькому містечку, де всі знають одне одного, життя йде своїм, давно встановленим порядком. Роботи тут мало, тому більшість мешканців живуть за рахунок свого господарства: хто городнить, хто рибалить або полює.
Наша родина не була винятком. Півгектара городу й двадцять соток саду при старанні догляді могли не лише прогодувати нас, а й дати заробіток. Чоловік полюбляв рибалку, а я доглядала за худобою та птицею. Ми з чоловіком змалку вчили дітей до праці — у кожного були свої обов’язки: хто годував курей, хто полов города.
Недалеко мешкала жінка на ім’я Мар’яна. Її дітородність вражала все містечко — дітей у неї було більше десяти. Проте ні вона, ні її чоловік Тарас не прагнули їх утримувати. Їхні землі стояли запущені, і навіть коли сусіди орендували їх, швидко відмовлялися через забаганки господарів.
Головним заняттям Мар’яни й Тараса було жебрацтво. Сусіди з милосердя допомагали: хто мішок картоплі, хто яйця, м’ясо чи фрукти. Діти Мар’яни часто приходили до нас, пропонуючи допомогу у господарстві за їжу. Я не відмовляла і завжди знаходила для них справу.
Особливо запам’ятався їхній старший син — Богдан. Він завжди старанно виконував доручену роботу, і я ніколи не відпускала його голодним.
Одного разу Тарас не впорався зі сп’янінням і покинув цей світ, лишивши Мар’яну з дітьми. Вона, здавалося, взагалі перестала ними цікавитися. Голова селищної ради викликав опіку, і дітей розіслали по інтернатах.
Богдана також забрали. Ми з чоловіком прив’язалися до цього хлопця, і його відсутність давалась нам важко. Я дізналася, де він знаходиться, і почала навідувати його кілька разів на місяць. Після довгих роздумів і розмов ми вирішили оформити опіку та забрати Богдана до нас.
Він знав нас, ми знали його, і з нашими дітьми він порозумівся без проблем. Тому його поява в родині пройшла спокійно. Він став нам справжньою підмогою у всьому. Будучи старшим, ніколи не підкреслював цього, а завжди підтримував молодших.
Час минав, діти виросли, закінчили школу, потім хто училище, хто університет, завели свої родини й роз’їхались. Богдан, отримавши освіту, теж поїхав.
Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова родина, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від нього завжди віє теплом і вдячністю за нашу турботу. Я дуже радий, що колись ми зважилися забрати його з інтернату.
