У моєму серці живе син, хоч і не за кров’ю, але я його матір.
У мальовничому селі, де всі знають одне одного, життя пливе повільно, немов річка під зоряним небом. Роботи тут небагато, і люди живуть тим, що виростить земля: хто городник, хто рибалка чи мисливець.
Наша сім’я не вирізнялася. Пів гектара поля та сад допомагали не лише прогодувати нас, а й трохи заробити. Чоловік полюбляв рибалити, а я доглядала за худобою та птицею. Ми змалку вчили дітей працювати — у кожного були свої обов’язки: кому годувати курчат, кому полоти город.
Недалеко мешкала жінка на ім’я Марія. Її родючість дивувала все село — дітей було більше десяти. Але ні вона, ні її чоловік Тарас не турбувалися про них. Земля їхня стояла пусткою, і навіть коли сусіди брали її в оренду, швидко відмовлялися через ненажерливі вимоги господарів.
Головною роботою Марії й Тараса було жебракування. Сусіди з милосердя допомагали: хто мішок картоплі, хто яйця, м’ясо чи фрукти. Їхні діти часто приходили до нас, пропонуючи допомогу в обмін на їжу. Я не відмовляла.
Найбільше запам’ятався старший син Марії — Олексій. Він завжди старався виконати роботу якнайкраще й ніколи не йшов від нас голодний.
Одного разу Тарас не впорався з горілкою і пішов у вічність, залишивши Марію саму з дітьми. Вона наче зовсім забула про них. Голова сільради викликав опіку, і дітей розібрали по інтернатах.
Забрали й Олексія. Ми з чоловіком так до нього прив’язалися, що його відсутність стала для нас болем. Я дізналася, де він, і почала відвідувати його разів два на місяць. Після довгих роздумів ми з чоловіком вирішили взяти Олексія в нашу сім’ю.
Він знав нас, ми знали його, і з нашими дітьми він ладнав. Тож його поява у нашій хаті пройшла без сутичок. Він став нам справжньою підмогою. Бувши старшим, ніколи не підкреслював цього, а завжди підтримував молодших.
Час минав, діти виросли, закінчили школу, хто технікум, хто університет, завели свої родини й роз’їхалися. Олексій, закінчивши навчання, також поїхав.
Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова родина, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від Олексія завжди віє теплом і вдячністю за нашу турботу. Я щаслива, що колись ми його забрали.
