«Ти не товар, донечко»: як батько намагався продати долю доньки, а любов все розставила на свої місця
— Доню, виходь за Тараса Шевченка — житимеш, як у козацькій казці. У нього ферма, машина, хатина. Навіщо тобі цей бідолаха Іван? — з досадою кинув Василь Коваль своїй доньці в лице. Він стояв у кухні грів руки над грубою, а всередині в ньому кипіла злість — не на доньку, а на її впертість.
Василь все життя працював механізатором у сільськогосподарській фірмі біля Черкас. Був господарем до кісток: своя хата, три городи, гуси, качки, кролі, техніка, новий паркан з металопрофілю. Дружина Ганна — тиха, лагідна, роботяща. Старший син Андрій давно оженився, а от молодша донька, Оксана, щойно закінчила медичне училище. Вродлива, рум’яна, з ясними очима — і серце у батька боліло: не дай Боже, віддасться не тому.
У Василя був друг — Петро Шевченко. Дружили понад двадцять років — і пили разом, і сіяли, і на риболовлю їздили. Петро тримав ферму, торгував м’ясом та яйцями на базарі, і мав єдиного сина Тараса. Заможний, правда, з характером, але Василеві здавалося — кращої партії не знайти.
— Подумай, Оксанко, — знову почав він, — Тарас — це шанс. Хочеш жити, не рахуючи гривні? Ось тобі дорога. А твій Іван… Він що? Сирота, жив у тітки в Умані. Ні землі, ні хати, ні гроша за душею.
Оксана мовчала, стиснула губи, а потім рішуче сказала:
— За Тараса не піду. Я люблю Івана. І крапка.
Слова її вдарили, як батіг. Василь поблід від лютості, але стримався. Наступного дня він зустрівся з Петром, випили, закусили, посміялися. І домовилися: наступних вихідних будуть сватати. Василь повернувся додому і, ледве переступивши поріг, гукнув дружині:
— Завтра колемо кабана! Я Оксанку «пропилив» — тепер буде Тарасовою нареченою!
Ганна зблідла.
— Ти що, з глузду з’їхав?! Це що, ярмарок? Вона людина, а не худоба! Ти що, у невільничі часи заблукав?
Оксана чула все. Тієї ж ночі вона зібрала речі у маленький рюкзак, написала мамі листа — пробач, люблю, інакше не можу — і крізь вікно втекла до Івана. За тиждень вони розписалися без весілля, без сукні, зняли кімнату в комуналці на околиці міста.
Рік Василь не розмовляв з донькою. Ганна їздила до неї потай — привозила їжу, обнімала онука, якого народила Оксана через вісім місяців. Потім померла тітка Івана, і молода спадкувала стару хатину. Він почав будувати нову — цеглина за цеглиною, усе своїми руками.
Одного разу Василь прийшов до них сам, постояв біля воріт, глянув на будівництво й спитав:
— Ну що, зятечку, руку до фундаменту прикласти не завадить?
З того дня вони помирилися.
За шість років у Оксани та Івана був двоповерховий дім, сарай для худоби, техніка та двоє синів. Усі на селі заздрили. А Тарас Шевченко двічі розлучився і досі жив з батьками. Без роботи, без мети, з пляшкою в руці.
— Це наші сини, — тепер казала Ганна сусідкам. — І Іван, і Андрій — обидва наші.
А Василь дивився на онуків і думав, як же добре, що серце доньки того дня не зрадило себе.
