— Ти куди це серед ночі? Нащо дітей збираєш? — спитав він. — Ми йдемо від тебе.
Тої ночі Олег повернувся додому трохи раніше, ніж зазвичай — годинник ледве перетнув північ. Він уже збирався переодягнутися й лягти спати, коли раптом побачив дружину, яка поспіхом натягала курточку на сонну молодшу доньку. Поряд стояв син, похмурий, з незадоволеним виглядом. Олег не розумів, що відбувається.
— Стій! Куди це ти зібралася в такий час? Нащо дітей будиш? — злісно кинув він, вже роздратований.
— Ми йдемо. Я більше не можу так жити, — спокійно відповіла Соломія, дивлячись чоловікові в очі. Колись, не так давно, вона дивилася на ці очі з захопленням. А тепер у них — злість, презирство, холод.
— Ну й іди! — заревів Олег, зовсім не звертаючи уваги на те, як його крик налякав дітей. — Кому ти така з обузою потрібна? Дурна!
— Побачимо, — відповіла Соломія і, не озираючись, вийшла за двері.
Перший рік шлюбу вона жила, наче в казці. Олег носив її на руках, був уважним, турботливим, гарним, впевненим у собі. Всі подруги заздрили. Лише мати тихо шептала: «Ох, натерпишся ти з цим красунчиком». Але Соломія відмахнулася, певна — з нею буде інакше, адже вони кохають одне одного.
Коли народився син, у домі почалися сварки. З’явилися непромовлені образи, гнів засідав у душі. Потім Соломія дізналася — у чоловіка коханка. Світ зруйнувався, але вона залишилася. Заради дитини, заради видимості родини. Потім — друга вагітність, донька. А за нею — часті відрядження Олега, безглузді пояснення, байдужість. Соломія все розуміла, але мовчала. Не тому, що була сліпою, а тому, що боялася. Як піти? Куди йти з двома дітьми? Як жити?
Вона відчувала чужий запах на його одязі, чула чужі імена, навіть одного разу він назвав її «Марійкою». Але нічого не казала. Жила, як робот. Ранок, діти, робота. Влаштувалася касиркою у супермаркет. Мізерна зарплата, тісна квартира, жодної допомоги. Але й це вона тягнула — тому що треба.
Одного вечора хтось акуратно поклав букет на її касу.
— Вам. Просто… дуже хочеться, щоб ви посміхнулися, — зніяковіло сказав покупець. Богдан, постійний клієнт, який завжди купував одні й ті ж продукти — хліб, ковбасу, каву.
— Богдане. У вас зміна закінчується? Можу вас провести?
Вона відмовила. Потім — ще раз. Потім — знову. Соломія не вірила, що комусь може бути діло до жінки з двома дітьми. Її власний чоловік забув про них, не подзвонив жодного разу за рік. А цей чужій — питав, цікавився, піклувався.
Одного разу вона не витримала:
— У мене двоє дітей!
— Чудово, — усміхнувся він. — Тоді на вихідні плануємо зоопарк.
Вона зніяковіла. А він навчив її сина грати в шашки, доньку — кататися на лижах. Біг до аптеки вночі, якщо хтось захворював. Соломія намагалася відштовхнути його, але він лише посміхнувся:
— Думаєш, я дозволю втратити таку жінку? Ти вийдеш за мене?
Минуло п’ять років. Соломія — заміжня за Богданом. У них четверо дітей — двоє спільних і двоє від першого шлюбу. І всі сусіди кажуть, як вони схожі на Богдана.
— Вони й справді стають схожими на тебе, — шепоче вона йому по ночах.
— А як інакше? Я їх люблю. Вони — частина тебе. А значить, частина мене.
