У мого чоловіка Тараса — велика й галаслива родина. Два брати, три сестри. Усі давно живуть окремо, зі своїми сім’ями та дітьми. Але до нас у дім приїжджають — регулярно. І не просто на чай, а на справжні бенчі. Завжди знаходиться привід: день народження, свято, ювілей. І щоразу це відбувається у нас. Бо, як кажуть рідні, «у вас же зручно, хата велика, є подвір’я». Ми справді купили просторий будинок за містом — довго працювали, збирали гроші. І лише з’явилось місце з альтанкою, мангалом, травкою та парковкою — вся родина вирішила, що тепер це їхня «дача».
Спочатку мені це навіть подобалось. Я виросла одна, без братів і сестер. Було приємно відчувати, що тепер я ніби частина великої родини. Ми накривали на стіл, смажили шашлики, сміялись. Але потім… потім це перетворилось на каторгу. Уявляєте, скільки треба готувати, коли приїжджає більше 15 людей? І жоден з них навіть не питав, чи потрібна допомога. Жінки з порога сідали в затінку з келихом вина, чоловіки йшли розпалювати мангал. А я з ранку — на кухні. Нарізала, смажила, мила, чистила. Розносила тарілки, збирала брудні. Лише Тарас зазирав, з провиною посміхаючись: «Потрібна допомога?» Я, стримуючи роздратування, хитала головою: «Впораюсь…»
Але найгірше було не це. А те, як я щораз виходила до гостей: зім’ята, у фартуху, без макіяжу. А вони — у святкових сукнях та костюмах. Ніби на бал, а не просто за місто. А мені теж хотілось інакше: вдягнути гарну сукню, зачісати волосся, сісти з келихом вина. Та я не встигала. Я була обслугою.
Після таких вечорів Тарас сам мив купу посуду, відправляв мене спати. Я бачила — він стомлений. Один вихідний на тиждень, і той проходить під крики дітей та гомін бесіди. А він мріяв просто полежати, замовити піцу, подивитись фільм. Але не хотів сварки з рідними. Я теж мовчала. Доки одного разу не подзвонив його брат.
— Будемо святкувати мій день народження у вас, як завжди.
Тарас, поклавши слухавку, повернувся до мене і сказав:
— Завтра ти прокидаєшся, надіваєш свою найкращу сукню, робиш зачіску, якщо хочеш — макіяж. Можемо навіть щось нове тобі купити. Але — на кухню не заходиш. Ані ногою.
— Але як же… — почала я.
— Усе. Хай привозять із собою. Ти не кухарка і не покоївка. Ми теж маємо право на відпочинок.
Я мовчки кивнула. Було дивно, але приємно.
Наступного дня приїхало повне подвір’я гостей. Усмішки, коробки з тортами, м’ясо у пакетах. А на столі — пусто. Рідні переглядалися: мовляв, де закуски, салати, де господиня? А Тарас спокійно вийшов і сказав:
— Тепер буде так. Хочете свята — беріть участь. Ми з дружиною втомились. Вона не зобов’язана всіх обслуговувати. Або кожен приносить щось своє, або шукайте інше місце для гулянок.
Повисла мовчанка. Усі їли, але без колишнього веселощів. Розмови не клеїлись. Зате наступного разу одна з сестер — уперше за багато років! — запросила всіх до себе.
Виявляється, можуть. Коли хочуть.
