Людмила дивилася на свекруху й думала: «Ну якою ж треба бути покірною рабинею свого чоловіка, щоб знімати з нього чоботи! Мало того, що він п’яний, мов пень, та ще й вона пальці йому перебирає, приговорюючи: “Слава Богові! Ніжки теплі, не замерзли. А шкарпетки вовняні, щільні, сама в’язала”.
Здивуванню невістки не було меж. Свекруха підвела чоловіка з дивана, взявши під руку, міцно притиснула до себе й поволі повела до ліжка. Вкрила, як дитину, ковдрою, на табурет поставила велику кружку квасу й пішла, щаслива, пити чай. Людмила вже збиралася кепкувати:
— А де ж крики, кидання чобіт, підзатильники?
Але замість цього вона побачила задоволене обличчя свекрухи й почула, як та, якщо й не хвалила чоловіка, то виправдовувала:
— Давно не пив, мабуть, зустрів старого знайомого. Хай трохи відпочине — завжди робота та робота. Звичайно, трохи перебрав, печінка слабка. Але нічого, тиждень на постійному дієтичному харчуванні — і все налагодимо, підлікуємо.
Рік, як Людмила вийшла заміж за їхнього сина, і встигла помітити, що свекруха завжди перед чоловіком згинається. Ніколи не підвищить голосу, усе пояснить, розжує, хоча в результаті зробить так, як сама хоче. Та якщо свекор захворіє, то вона бігає навколо нього, мов навшпиньках.
Колись невістці відповіла: себе, коли занедужаєш, вилікувати легше — а от чоловіка… Тут окрім хвороби ще й капризи, небажання пити ліки, гнів на самого себе, що захворів саме тоді, коли справи по горло.
Людмила спостерігала за свекрухою й крутила вуса — такий уже виріс, густий, як у козака. Ось, наприклад, сідають обідати, її чоловік, лише голосно хльосне гарячий борщ, — вона вже очі витріщить, покладе ложку й дивиться на нього. Той здогадується й починає їсти, давлячись, боячись зітхнути. А свекруха скаже чоловікові:
— Не квапся, тобі дитину годувати, а корову доїти не треба.
На голосне причмокування промовить: «Слава Богові, смачно, раз боїшся, що відберемо». Свекор, зрозумівши натяк, починає їсти тихо й спокійно.
Колись до свекра зайшли друзі. Свекруха заметушилася, виставила на стіл закуски й спокійно пішла за своїми справами. Чоловіки сиділи, іногда в розмові пролітало грубе слово, але в цілому поводилися чемно, щось обговорювали, згадували. Людмилі надокучили гості. Не витримала, спитала у матері:
— Чи не час їм розходитися? Може, пора й честь знати?
На що свекруха відповіла:
— Це їм вирішувати. Двері розчиняють, коли гості входять, а коли йдуть — показують не на двері, а на стіл, щоб випили на прощання. Вони раз на рік збираються вдома за столом, ні в гаражі, ні під забором — хай посидять. Іди, запитай, чи чого не вистачає?
Справді, чоловіки пішли всі задоволені, спокійні, а свекор ще й щасливий від поведінки дружини — обійняв і поцілував її.
Коли затримувався із роботи Людмилин чоловік, то по її обличчю було видно, що вона нервЛюдмила глибоко зітхнула і зрозуміла, що врешті навчилася мудрості, яку так довго не хотіла приймати.
