Ось як би я розповіла тобі цю історію, ніби ми п’ємо каву на кухні:
Ми з Соломією одружились без зайвих церемоній – скромно та затишно, як обидва мріяли. Потім мали невеликий, але душевний медовий місяць у Карпатах, а далі повернулись до звичайного життя, наповненого любов’ю та сподіваннями. Півроку ми просто раділи один одному, поки в нашу ідилію не почала втручатися Віра Степанівна – Соломіїна мати.
Спочатку її візити були рідкісними: заскочить на півгодини, принесе вареників, огляне хату – ніби перевіряє, чи все гаразд. Але з часом вона почала затримуватись довше, приходити несподівано, навіть без попередження. Пояснювала це так: «Ви ж обидва на роботі, я хочу допомогти. Приберу, зварю борщ – вам же легше». Ніби турбота, але щось підказувало, що це лише привід.
Соломія запевняла: «Мама заспокоїться, це пройде». Я вірив, але ставало лише гірше. Свекруха поводилася, ніби це її хата: переставляла речі, критикувала наш побут, а потім взагалі почала приходити без ключа – зі своїм, який Соломія нібито «на всяк випадок» їй дала ще до весілля.
Єдиним спасінням були вихідні. Принаймні суботу та неділю я міг провести із дружиною без нагляду. Але й це тривало недовго. Віра Степанівна почала з’являтись зранку, немов навмисно. Часто я затримувався на роботі, щоб не йти додому, де кожен день перетворювався на іспит. У вихідні їхав до батьків або до друзів. Соломія відмовлялась їхати, кажучи, що занята. Я розумів – справа у матері.
Між нами почала рости невидима стіна. Я почувався чужим у власній хаті, наче жити втрьох – це норма. Коли я намагався поговорити з Соломією, вона начебто погоджувалась: «Так, треба щось робити…» Але нічого не мінялось. Мати далі господарювала, а дружина ніби застрягла між двома світами – нашим і її.
В якийсь момент я почав думати про розлучення. Ми були ще молоді, можна було почати спочатку, без цього задушливого втручання. Але страшно було собі в цьому зізнатись. Ще теплилась надія – може, все налагодиться?
Останньою краплею стала неділя. Ще було темно, коли в двері подзвонили. Відчинив – Віра Степанівна. Без привітань, одразу з докорами: «Ви не сім’я! Вже майже рік разом, а досі без дітей! Я ж для вас стараюсь – прибираю, готую, щоб ви не шастали, а ти, зяте, все по друзях тусуєшся, а донька вдома нудиться. Може, вже хоч дитину народите?!»
Я мовчав, стиснувши зуби. А потім не витримав:
— А як ми, на вашу думку, заведемо дитину, якщо ви постійно тут? Я що, маю кохатись при вас? Дякую за турботу, але далі – без вас.
— Нічого ви без мене не зможете! – кричала вона. – У моїх подруг уже правнуки є, а я все чекаю на онуків!
Соломія спробувала втрутитись, але мати різко обірвала: «Ти ще не доросла, щоб мені перечити!»
Ці слова стали для мене останньою краплею. Я встав, відчинив двері і, не підвищуючи голосу, сказав: «Ідіть. Я не потерплю хамства в своїй хаті». Свекруха хлопнула дверима, але, йдучи, ще довго кричала на весь під’їзд.
Пізніше вона подзвонила моїй матері – скаржитись, звинувачувати. Але та, на її подив, мене підтримала: «Не всім ставати бабусями за розкладом».
З того дня минув тиждень. Віра Степанівна не дзвонить, не приходить. Соломія зізналась, що давно не почувалася так спокійно. А я зрозумів, що вчинив правильно. І вибачатись не збираюсь.





