Історія, яка повторилася: мати пішла, донька пішла — а дідусь залишився з онукою
Віра завжди вміла обирати. Навколо неї вертівся достаток — поважні, успішні чоловіки. Та на противагу очікуванням родичів і подруг, вона обратила звичайного хлопця із Чернігова — Богдана. Не красеня, не кар’єрист, не бізнесмен. Просто щирий, добрий, уважний. Такий, що дивиться у вічі і тримає за руку, коли важко. Прожили вони разом лише кілька місяців, коли розписались, а незабаром народилась мала Софійка. І тоді почалося справжнє випробування.
Віра категорично не хотіла втрачати кар’єру. У її відділі обіцяли підвищення, вона сяяла на нарадах, їздила у відрядження і писала звіти по ночах. Богдана ж якраз звільнили — компанія скоротила штат, і його прізвище опинилося у списку без пояснень. Ось тоді Віра і запропонувала: «Ти будеш у декреті. Ти краще впораєшся». І він погодився, без зайвих слів. Спочатку заради неї, потім — заради доньки.
Жили вони далеко від батьків, допомоги чекати не доводилося. Богдан, як старший син у багатодітній родині, знав, що таке турбота про молодших. Він повністю занурився у пелюшки, соски, кашки, безсонні ночі й візити до дитячих лікарень. З часом він так звик, що став своїм серед матусь у дворі. Обговорював прорізування зубів, щеплення й методи засипляння як справжній знавець.
А Віра жила на валізах. Конференції, звіти, корпоративи, вечері з партнерами. Вона поверталася додому на два дні, а потім знову їхала. Богдан терпів. Та одного разу попросив: «Я теж хочу працювати. Давай візьмемо няню». Вона відмахнулася:
— Софійка до тебе прив’язана. Жодна няня не впорається так, як ти. Посиди ще, добре?
Він знову погодився. Але незабаром вона повернулася з поїздки й, не знявши пальта, випалила:
— Я закохалася в іншого. Він не любить дітей. Тому Софійка залишиться з тобою. Я за речами.
— Що?! Як це — просто йдеш?
— Я більше тебе не кохаю, Бодю. Вибач. Але ти впораєшся.
І пішла. Без сліз, без пояснень. Наче викреслила родину зі свого життя. Богдан залишився сам. З малою донечкою, без роботи, без підтримки. Але він не здавався. Пішов на підробітки, влаштував Софійку до садочка, крутився як міг. А Віра з’являлася лише на дні народження — з подарунком і посмішкою на п’ятнадцять хвилин.
Донька росла гарною, розумною й дуже вразливою. У школі старалася з усіх сил, а вдома обіймала батька, який замінив їй обох батьків. До матері ставилася холодно. А коли та приїжджала, казала прямо:
— Можеш не заходити. Ми з татом тебе не чекали. Нам і без тебе добре.
Софійка вступила до університету, познайомила батька з хлопцем. Незабаром вони одружилися й переїхали. Богдан залишився один, але не сумував — у нього зав’язалася тепла дружба із сусідкою Галиною. Вона допомагала по господарству, приносила пироги й слухала його історії.
Та щастя знову не затрималося. Чоловік Софійки кинув її з немовлям на руках. І вона, зламана й втомлена, повернулася до батька.
— Тату, можdo ми в тебе поживемо? Мені треба подумати…
Богдан не відмовив. Допомагав з онукою, носив на руках, колискові співав. А Софійка… знову закрутила роман. Тільки тепер — з іншим. І онучку знову залишила батькові. Як колись це зробила Віра.
Історія повторилася. Та Богдан вже не дивувався. Він просто обійняв малятко, зварив кашку й сів поруч. А Галина, його добра сусідка, поставила чайник і сказала:
— Ну що, дідусю, почнемо все спочатку?
І він усміхнувся. Бо попри зраду двох найближчих жінок, у цьому домі все ще жила любов.
