**Щоденниковий запис**
Ця історія відбулася знову: мати пішла, донька пішла — а дідусь залишився з онукою.
Марічка завжди вміла вибирати. Навколо неї крутилися заможні, статусні, успішні чоловіки. Але на подив усіх родичів і подруг, вона обрала простого хлопця зі Львова — Богдана. Не красеня, не кар’єрист, не бізнесмен. Просто щирий, добрий, уважний. Такий, що дивиться у вічі і тримає за руку, коли важко. Вони прожили разом усього кілька місяців, коли розписалися, а ще через пару — народилась маленька Софійка. І тоді почалося справжнє випробування.
Марічка категорично не хотіла втрачати кар’єру. У її відділі обіцяли підвищення, вона сяяла на нарадах, їздила у відрядження й писала звіти вночі. Богдана ж саме звільнили — компанія скоротила штат, і його прізвище опинилося у списку без пояснень. Ось тоді Марічка і запропонувала: «Ти будеш у декреті. Ти краще впораєшся». І він погодився, без зауважень. Спочатку заради неї, потім — заради доньки.
Жили вони далеко від батьків, допомоги чекати було нізвідки. Богдан, як старший син у багатодітній родині, знав, що таке турбота про молодших. Він з головою пірнув у пелюшки, соски, каші, безсонні ночі й походи по дитячим поліклінікам. З часом так втягнувся, що став своїм серед матусь у дворі. Обговорював прорізування зубів, щеплення й методи колихання, як справжній експерт.
А Марічка жила на валізах. Конференції, звіти, корпоративи, вечері з партнерами. Поверталася додому на два дні, а потім знову їхала. Богдан терпів. Але одного разу попросив: «Я теж хочу працювати. Давай візьмемо няню». Вона відмахнулася:
— Софійка до тебе прив’язана. Жодна няня не впорається так, як ти. Посиди ще, гаразд?
Він знову погодився. Але незабаром вона повернулася з відрядження й, не знявши пальта, випалила:
— Я закохалася в іншого. Він не любить дітей. Тому Софійка залишиться з тобою. Я за речами.
— Що?! Як це — просто їдеш?
— Я більше тебе не люблю, Богдане. Вибач. Але ти впораєшся.
І пішла. Без сліз, без пояснень. Ніби викреслила родину зі свого життя. Богдан залишився один. З малою донькою, без роботи, без підтримки. Але він не здавався. Пішов на підробітки, влаштував Софійку до садочка, крутився як міг. А Марічка з’являлася лише на дні народження — з подарунком і посмішкою на 15 хвилин.
Донька росла гарною, розумною й дуже вразливою. У школі вона старалася з усіх сил, а вдома обіймала батька, який замінив їй обох батьків. До матері ставилася холодно. А коли та приїжджала, казала прямо:
— Можеш не заходити. Ми з татом тебе не чекали. Нам і без тебе добре.
Софійка вступила до університету, познайомила батька з хлопцем. Молоді незабаром одружилися й з’їхали. Богдан залишився один, але не сумував — у нього зав’язалася тепла дружба із сусідкою Даринкою. Вона допомагала по господарству, приносила пироги й слухала його історії.
Та щастя знову не затрималося надовго. Чоловік Софійки кинув її з немовлям на руках. І вона, зламана й втомлена, повернулася до батька.
— Тату, можна ми в тебе поживемо? Мені треба подумати…
Богдан не відмовив. Допомагав з онукою, носив на руках, колискові співав. А Софійка… знову закрутила роман. Тільки тепер — із іншим. І онучку знову залишила батькові. Як колись це зробила Марічка.
Історія повторилася. Але Богдан уже не дивувався. Він просто обійняв малятко, зварив їй кашку й сів поруч. А Даринка, його добра сусідка, поставила чайник і сказала:
— Ну що, дідусю, почнемо все спочатку?
І він посміхнувся. Бо, попри зраду двох найближчих жінок, у цьому домі все ще жила любов.
*Життя — як коло. Інколи воно повертає нас до того, з чого починали. Але головне — не закривати серце, навіть коли залишаєшся один.*
