Отак, буде років десять, а я досі пам’ятаю цю історію, наче вона вчора сталась. Розповім тобі її так, як чула від своєї подруги Ярини, тільки з тим накалом, якого вона варта.
Тоді Ярина жила в Ужгороді, працювала у банку, відкладала на власне житло — і ось нарешті купила. Невеликий, але затишний будиночок за містом, з садом, де мріяла садити лілії, і з альтанкою, щоб ранками пити каву. Та от тільки спокійно жити їй не дали.
Її чоловік на той час, Дмитро, був класичним ледарем — гарним, усміхненим, але по суті нічого з себе не вартим. Він і дня не пропрацював нормально, жив на її гроші, пив її каву, а коли Ярина поверталася ввечері з роботи зморилась, він лежав на дивані й скаржився на «втому від життя». Але це ще було би нічого…
Родина в нього підібралась — просто скарб. Мати — Наталя Петрівна, завжди з докором у голосі й вимогами в очах, і сестра Марічка — вічна «нещасна», яку всі повинні рятувати. Коли Ярина купила будинок, вони вирішили, що це не її домівка, а їхня дача. І почали їздити «на літо», завозячи речі, кастамули, постіль. Марічка привозила доньку, яка не соромилась лізти в чужий гаманець і «брати скільки треба». Ярина все бачила, мовчала, стиснувши зуби, сподіваючись, що це ненадовго. Але нахабство не має меж.
Наступного літа Ярина остаточно вирішила — годі. Вона заздалегідь сказала чоловікові, що нікого не чекає, що їй потрібен спокій. І здавалося, всі зрозуміли.
Але ні.
Дзвонить Наталя Петрівна:
— Ярино, коли за мною заїдеш? Мені вже речі збирати — на дачу час їхати.
Ярина, ледве стримуючись, відповідає:
— Машина в ремонті, не зможу заїхати.
Подумала, що відчепиться. Хиба там. Наступного дня, у тридцятиградусну спеку, та приїхала сама. Автобусом. З валізами. У капцях. Стоїть на порозі, мов переможець: «Ось і я». У Ярини мало не стався напад.
— Надовго? Коли їдете? Чаю не запропоную — справ купа! — кинула вона на ходу.
— Та я вже назад не поїду. Залишусь, поки машину не полагодиш.
Ярина подзвонила мені й сказала негайно приїхати з її сестрою. Коли ми дістались, побачили її білу від лютості.
— Більше не витримаю! Годі! Зараз із цим покінчу!
І з таким виразом обличчя, якого я ніколи не забуду, вона зайшла в кімнату до свекрухи:
— Збирайте речі. У вас десять хвилин.
Наталя Петрівна навіть не відразу зрозуміла, що відбувається. Сіла, вхопилась за серце, застогнала:
— Доню, та в мене ж тиск! Серце болить!
— Тоді їдемо до лікарні, — спокійно сказала Ярина.
— Ні-ні, я вдома відлежусь…
Але речі збирала. Ми допомогли. По дорозі додому вона бурмотіла під ніс, нарікала на життя й «невдячну молодь». Але з тих пір більше не з’являлася в будинку Ярини.
А незабаром Ярина зібрала валізу вже для Дмитра.
— Знаєш, — сказала вона мені через пару тижнів, — спочатку я вигнала її. Але справжня проблема весь цей час сиділа у мене на дивані, у спортивних штанях. Я вперше за кілька років зітхнула вільно. Тепер — лише вперед.
Отак одна фраза, сказана твердим голосом — «У вас десять хвилин» — змінила її життя. Інколи, щоб звільнити місце для щастя, треба викинути сміття. Навіть якщо це «сміття» носить прізвище твого чоловіка.
