Все своє життя я прожила в селі під Черкасами. І, мабуть, ще з дитинства земля для мене — не просто робота, а справжній порятунок. Вона лікує. Дарує мир. Наповнює силами, коли здається, що все розпадається. Коли пальці в землі, а спина гудить від втоми — душа спочиває. Так і живу. Весна — город. Літо — спека і війна з бур’янами. Осінь — врожай, закрутки, морозильники, банки, кришки, пахучі приправи.
У мене велика ділянка. Щороку саджу помідори, огірки, баклажани, кабачки, перець, кукурузу. З фруктів — яблука, сливи, вишні. З усього цього потім роблю запаси: лечо, аджику, кабачкову ікру, повидло, компоти, варення, мариновані овочі. Окрема морозилка — там акуратно розкладені овочеві суміші, пюре для онука, домашня картопля фрі. Для кожного — своє. Бо я так люблю. Бо знаю, що взимку це грітиме.
Мої діти вже дорослі. Роз’їхалися. Але коли приїжджають — їдуть не з порожніми руками. Машини забиті коробками, пакетами, сумками. І мені не жаль — адже це ж родина. Це ж для них.
Особливо багато забирає Оксана, дружина мого молодшого сина Богдана. Хвалить без упину: і огірки, і баклажани, і абрикосове варення. Навіть онукові в садочок березь баночки. Я бачу, як їй подобається. І мені приємно — не заперечу. Я стараюся, ночами банки закатую, все за рецептом, а вона тішиться. Що може бути краще?
Але на дні народження онука я вперо зрозуміла, що не все так, як здавалося. Свято було гарне: аніматори, дітлахи пищали від щастя, дорослі за столом. Серед закусок стояли мої огірки, кабачкова ікра, абрикосовий компот. Люди їли, хвалили. Мені було приємно, але одна фраза заставила задуматися.
— О, це ж ті самі огірки! Я в Оксани їх постійно беру! — сказала одна жінка. — Ваші, так? Смак — як у дитинстві. Магазинні поряд не стояли.
Я спершу не зрозуміла. Подумала: може, гостя часто у них буває. Але потім підійшла ще одна, подякувала за абрикосове варення. А ввечері третя розповіла, що моєю кабачковою ікрою всю зиму году гостей.
Я шукала очима Оксану. Вона відводила погляд. І лише вранці, коли залишилися наодинці, я запитала прямо:
— Оксано, ти мої заготовки роздаєш?
Вона зітхнула, опустила очі.
— Так… Трохи. Просто вони такі смачні, усі просять. А у вас їх багато. Я ж не все віддаю, трохи…
Я не кричала. Не сварилася. Але всередині стало порожньо. Було боляче. Я варю, закатую, перевертаю, стежу за температурою — все своїми руками. А вона роздає, ніби це щось звичайне.
Поверталася додому з каменем на серці. Мені не шкода. Але ж не для чужих я це роблю? Я — не магазин. Я — бабуся, мати, жінка, якій уже за шістдесят. Сьогодні я можу закрити сорок банок. А завтра — раптом не зможу. Якщо, не дай Боже, щось із здоров’ям станеться? А вони звикли, що так буде завжди.
Зараз я знову на кухні. Варю ікру. Вже тридцять банок закрила. І раптом ловлю себе на думці: може, справді час щось міняти? Донька давно казала — почни продавати. Я відмахувалася. Мовляв, не для того роблю. Але, може, варто? Може, якщо я сама не поставлю меж, інші вирішуватимуть за мене?
Я не перестану ділитися з рідними. Але тепер — чесно. Не для того, щоб вони роздавали далі, а щоб шанували. Щоб знали, що кожна баночка — це не просто «смачно», а праця, безсонна ніч, турбота і любов. І щоб хоч раз хтось подумав: «А як там мама? Чи не важко їй? Чи не простіше допомогти, як тільки брати?»
