Він розчиняється між роботою та матір’ю, а я тону у самотності…
Вже більше року я ніби сама. Так, офіційно я заміжня, є дитина, є хата, але чоловіка… його просто нема. Або на роботі до пізньої ночі, або в квартирі у мами. І найболюче — він не бачить у цьому жодної проблеми. Ні тіні співчуття, ні натяку на розуміння. Для нього все гаразд: працює, допомагає матері, а додому заходить, ніби в готель переночувати.
Знайомі кажуть: «Потерпи, от вийдеш з декрету — все налагодиться». А мені здається — справа не в декреті. Я просто перестала заплющувати очі. Пробачила. Раніше знаходила йому виправдання: втомився, робота складна… Але тепер я бачу, як моя сім’я поволі, але невблаганно розвалюється.
Живемо ми у Львові, у звичайній двокімнатній хаті. Зараз я в декреті з маленьким сином. Чоловік, Василь, працює у великій транспортній компанії — нещодавно підвищили. Відтоді він ніби зник. Повертається опівночі, вранці прокидається — і знову тікає. А коли не на роботі — то його «друга прописка», квартира його матері.
Ганна Іванівна, його мати, після народження сина постійно «затягує» його до себе під гарними приводами: то розетку полагодити, то трубу змінити, то двері заклопотані. Нічого б, якби це були поодинокі випадки, але ж це стало системою. А кілька місяців тому вона раптом вирішила робити ремонт. Причому саме зараз, коли син тільки отримав нову посаду і завалений роботою. І, як не дивно, гроші на ремонт виділяє мій чоловік. А ми? Сидимо на залишках від зарплати. Дитячі — смішно, не вистачить навіть на підгузки.
Коли у Васі була відпустка, він пропонував їй зробити ремонт тоді. Але вона відмовилася: «Мені і так добре, не треба нічого міняти». А тепер — терміново! Треба, терміново, все валиться, шпалери відлітають, стеля крива… І тепер мій чоловік по вихідних у неї. Кожного разу одне й те саме: «Я лише заїду ненадовго». А повертається за північ. Я навіть не знаю, хто тепер головна жінка в його житті — я чи мама.
Про онука Ганна Іванівна цікавиться… через сина. Жодного разу не запитала в мене, не запропонувала допомогти, не прийшла посидіти з дитиною, щоб я добре хоч трохи відпочила. Але зате командує: «Васильку, не забудь заїхати, треба шафу переставити, а потім ще й кахель проконтролювати».
Я втомилася. Втомилася бути самітною при живому чоловікові. Втомилася бачити, як дитина тягнеться до тата, а той, не взуваючись, йде в душ, їсть мовчки і падає спати. Я намагалася говорити, пояснювати, що нам потрібна сім’я, а не вічне шукати схвалення матері. А він лише махає рукою:
— Я ж не до інших, я гроші додому приношу, що тобі ще треба? З роботи звільнитися?
Так, він приносить гроші. Та я сама їх заробити можу. А от тата своїй дитині не дам, якщо він увесь час «при справах» у бабусі. Мені не потрібен банкомат. Мені потрібен чоловік. Партнер. Друг. Тато для сина.
А поки я сиджу в цій хаті, з іграшками, з підгузками, з вічною втомою. І почуваюся кинутою. Забутою. Самотньою. Хоча на пальці — обручка…
