— Твоя донька знову верещить?! — скривилась свекруха, наче я принесла в дім не онуку, а якесь чужорідне створіння.
— У неї температура, вона погано себе почуває, — пробубніла я, ледве дихаючи від втоми.
— Мені байдуже! Хай замовкне! Мені всю голову розкололо! — випалила вона, навіть не повернувшись у бік кімнати, де моя Настенька, вся гаряча, хрипло схлипувала, закрутившись у простирадлі.
Я метушилась по хаті, наче перелякана кішка. Дитина стонала, в неї все ломило, я шукала жаропінижувальне, механічно перевіряла воду у пляшечці, зашторювала вікна, щоб світло не різало очі… Потім увімкнула проектор із зірками — тільки він трохи заспокоював її. Вона дивилася на меркотливі зорі на стелі і на хвилинку затихала, а я в цей час бігла на кухню — варити кашку, робити узвар, перевіряти підгузник. Все одночасно. І все сама.
А свекруха… Вона розвалилася у кріслі, у сукні під зміїну шкіру, немов королева у власних очах. Скаржилася, що їй «голова тріскається», вимагала тиші й кидала мені, що я «не можу заспокоїти свою дитину».
— Слухай сюди, — сипнула вона, коли я знову пройшла повз, — скоро ти вилетиш із цього дому зі своїм плаксою. У мого сина були дівчини в сто разів кращі! Він не для цього одружувався, щоб у домі стояв галас! Родина йому набридне, я впевнена!
І знаєте що… Йди ти. Отак просто — йди. Та я не вимовила цього вголос. Стиснула зуби й побігла до доньки, бо вона знову плакала — від спеки, від болю, від того, що ніхто, крім мене, не міг її пригорнути. Я вкрила її ковдрою, поцілувала в палаючий лобик, притиснула до себе.
А потім знову на кухню. І знову крізь її отруйні слова:
— У хороших матерів діти не ревуть!
— Та твоя дівчинка просто розпещена!
— Такі жінки, як ти — сором!
— Моєму синові потрібна нормальна дружина, а не оце…
А де ж був мій чоловік? Він завжди «дуже зайнятий». Він не бачить, що його матір отруює мені життя. Каже: «Не звертай уваги, вона вже літня». А те, що я падаю від втоми, що в мене тремтять руки, що дитина хворіє, а я залишаюся з цим пеклом один на один — йому ніби й байдуже.
Я не знаю, що буде завтра. Не знаю, скільки ще витримаю в цьому домі, де нас із донькою ненавидять. Але я знаю одне — більше не дозволю нікому принижувати мою дитину. Я готова піти. Готова боротися. Я вже не просто дружина чи невістка. Я — мати. А це означає — я сильніша, ніж вони думають.
