— Твоя донька знову реве?! — кинула мені свекруха з таким огидним виразом, ніби я привела в дім чужу дитину, а не її рідну онуку.
— Вона хворіє, температура, — пробубніла я, задихаючись від втоми та нервів.
— Мені байдуже! Хай не реве! У мене голова тріскається! — випалила вона, навіть не повернувшись у бік дитячої, де мала, гаряча від жару, хрипло схлипувала, лежачи на зім’ятій простині.
Я метушилася по хаті, немов звір у клітці. Дитина стогнала, від болю ломило все тіло, я шукала жарознижувальне, машинально перевіряла воду у пляшечці, зашторивала вікна, щоб сонце не різало очі… Потім увімкнула проектор зоряного неба — лиш він хоча б трішки її заспокоював. Вона дивилася на мерехтливі зорі на стелі і на мить припиняла стогнати, а я в цей короткий час бігла на кухню — варити кашку, готувати відвар, перевіряти підгузник. Усе відразу. І все сама.
А свекруха… Вона сиділа у кріслі, розвалившись, у сукні з принтом під зміїну шкуру, мов королева у власних очах. Скаржилася, що в неї «голова розколюється», вимагала тиші й звинувачувала мене в тому, що я «не можу заткнути своєї дитини».
— Слухай сюди, — прошипіла вона, коли я знову пройшла повз, — ти скоро вилетиш з цього дому. Зі своїм писливим виродком. У мого сина були дівчини в сто разів кращі. Він не для того одружувався, щоб жити у божевільні! Сім’я йому швидко набридне, я впевнена!
І знаєте що… Йди до біса. Просто йди. Але я не сказала це вголос. Я стиснула зуби й побігла до дитячої, бо моя донечка знову плакала — від гарячки, від болю, від того, що окрім мене, її ніхто не пригорне. Я накрила її ковдрою, поцілувала в палаючий лобик, притиснула до себе.
А потім знову на кухню. І знову — крізь її отруйні слова:
— У хороших матерів діти не ревуть!
— Та твоя дрібна просто розпещена!
— Такі жінки, як ти — ганьба!
— Моєму синові потрібна нормальна дружина, а не оце…
А де був мій чоловік? Він завжди «зайнятий». Він не помічає, що його матір отруює мені кожен день. Каже: «Не звертай уваги, вона просто в літах». А те, що я падаю від втоми, що в мене трусяться руки, що дитина хворіє, і я залишаюся сама з цим пеклом — йому, здається, байдуже.
Я не знаю, що буде завтра. Не знаю, як довго витримаю в цьому домі, де нас із донькою ненавидять. Але я знаю одне — більше не дозволю нікому принижувати мою дитину. Я готова піти. Я готова боротися. Я вже не просто дружина чи невістка. Я — мати. А це значить — я сильніша, ніж вони думають.
