Іноді я думаю: як у деяких людей вистачає нахабства так наполегливо вимагати чужого, прикриваючись турботою та віком? Моя свекруха – живий приклад такої людини. Її звати Ольга Миколаївна, їй сімдесят, і останніх п’ять років вона виношує одну-єдину мрію – вижити нас з чоловіком з нашої двокімнатної квартири у Львові та втиснутися туди сама, а натомість «щедро» наділити нас своїм ледве стоїчим приватним будинком під Жовквою.
Ззовні – турботлива мати, літня жінка, втомлена від побуту. Але під цією маскою – хитрий розрахунок. Будинок, який вона нам нав’язує, чесно кажучи, давно мав би піти під знесення. Зовні – тріщини в фундаменті, дах тече, віконні рами згнили, всередині – холод, цвіль, перекошені підлоги та запах сироти. Ольга Миколаївна роками там нічого не ремонтувала, хіба що клумби з квітами підтримувала та кущ аґрусу підрізала – ось і все її господарство.
Коли вона приходить до нас у гості, одразу з порогу починає:
– Ох, як же у вас затишно! Усе чистенько, акуратненько. Я б теж так хотіла жити…
А потім – ніби випадково:
– Може, таки подумаєте про переїзд? А мені б у вашу квартирку…
Спочатку я мовчала. Потім почала м’яко віджартовуватись. Але тепер мене трясе від одного її погляду, сповненого прихованої жалості: «Ох, стара я вже, сили нема… у будинку жити важко…» Ну а що, у квартирі підлоги самі миються? Пил сам зникає? Ремонт сам робиться? Ольга Миколаївна серйозно вважає, що квартира – це як готель з цілодобовим прибиранням. Вона не розуміє (чи робить вигляд, що не розуміє), що ми з чоловіком вкладаємо у наш дім сили, гроші, час. Що усе це – не «з неба впало», а досталося працею та постійними витратами.
Ми з чоловіком пропонували їй логічний варіант:
– Продавай будинок, докладай трохи – і купуй собі однушку. Будеш жити в теплі, без города, зі зручностями.
Та ні! Вона вважає, що її напівзруйноване житло коштує як елітне – не менше мільйона гривень! А реальна ціна, на мій розрахунок, ледве дотягує до півмільйона. Причім цих грошей навіть на нормальну однушку у місті не вистачить. Ми їй про це прямо казали. Але все мимо вух.
– Та кому цей будинок потрібен?! – намагалася я пояснити.
– У нього душа! Там ваші діти народилися! Його просто треба «причепурити», – відповідає вона.
Причепурити… Будинок, у якого стіни сипляться?!
І ось знову, знову, знову… Кожен візит – одне й те саме:
– У вас у квартирі так добре! Може, таки подумаєте?
Недавно чоловік не витримав:
– Мамо, ми не віддамо тобі квартиру. І переїжджати в твій будинок теж не будемо. Навіть не сподівайся.
Вона надулася, пішла, демонстративно не телефонує вже тиждень. Образилася. Мовляв, чого це її син і невістка не хочуть її «зробити щасливою» та не віддають житло, в яке вклали душу?
А я втомилася. Я не розумію, як можна бути такою глухою до чужих кордонів. Ми з чоловіком – молода сім’я. Ми працюємо, будуємо плани, може, скоро захочемо дітей. Де їх вирощувати? У будинку з грубкою та тріщинами у стелі? Чи знову вкладатися – але вже в те, що давно мало б бути списане?
Мене дратує навіть не її пропозиція, а те, як вона її подає. Ніби ми егоїсти. Ніби наша квартира – це її рятунок, а ми безсердечні люди, що не хочуть впустити її до «раю». А жадемо ми всього одного – лишити нам те, що ми створили.
Зараз ми з чоловіком вирішили просто уникати цієї теми. Вона знає нашу відповідь. Вона остаточна. І якщо їй дійсно важко жити у своєму будинку – нехай продає і шукає квартиру за свої можливості. Але під нашою стелею вона жити не буде. Бо наша квартира – не приз за вік і не плата за материнство. Це наш дім. І ми нікому його не віддамо.
