Іноді я думаю: як у деяких людей вистачає наглості так наполегливо вимагати чужого, прикриваючись турботою та віком? Моя свекруха — живий приклад такої людини. Її звуть Марія Іванівна, їй шістдесят п’ять, і останні два роки вона виношує одну-єдину мрію — вижити нас із чоловіком з нашої двокімнатної квартири у Львові й заселитися туди сама, а натомість «дарувати» нам свій старий дерев’яний будинок під Бродами.
З виду — турботлива мати, літня жінка, втомлена від господарства. Але за цією маскою — хитрий розрахунок. Будинок, який вона нам нав’язує, давно потребував капітального ремонту. Ззовні — тріщини в фундаменті, дах тече, окна прогнили, всередині — холод, цвіль, похилі підлоги та запах сироти. Марія Іванівна роками там ні булося, розве що клумби з квітами поливала й кущі малини обрізала — ось і все її господарство.
Коли вона приходить до нас у гості, одразу починає:
— Ох, як у вас затишно! Усе так свіже, гарне. Я бы теж хотіла так жити…
А потім — начебто випадково:
— Може, ви таки переїдете? А мені би у вашу квартирку…
Спочатку я мовчала. Потім почала жартувати. Але тепер мене трясе від одного її погляду, сповненого прихованої жалості: «Ах, я вже стара, сил нема… у будинку жити важко…» А що, у квартирі підлоги самі миються? Курня сама зникає? Ремонт сам робиться? Марія Іванівна серйозно вважає, що квартира — як готель з цілодобовим прибиранням. Вона не розуміє (чи вдає, що не розуміє), що ми з чоловіком вкладаємо у наш дім сили, гроші, час. Що все це — не «з неба впало», а зароблено працею.
Ми пропонували їй розумний варіант:
— Продай будинок, доложи трохи — і купи собі однокімнатну. Будеш жити в теплі, без городу, зі зручностями.
Та ні! Вона вважає, що її напівзруйнована хата коштує як елітне житло — не менше мільйона гривень! А реальна ціна, як я підрахувала, ледь сягає півмільйона. Та й на нормальну однушку в місті цих грошей не вистачить. Ми їй прямо казали. Але все мимо вух.
— Та кому цей будинок потрібен?! — намагалася пояснити я.
— У нього душа! Там ваш Вітя народився! Його просто потрібно «підладнати», — відповідає вона.
Підладнати… Будинок, у якого сипляться стіни?!
І ось знову, знову, знову… Кожен візит — одне й те саме:
— У вас у квартирі так добре! Може, таки подумаєте?
Нещодавно чоловік не витримав:
— Мамо, ми не віддамо тобі квартиру. І переїжджати в твій будинок ми не будемо. Навіть не сподівайся.
Вона надулася, пішла, демонстративно не телефонує вже тиждень. ВелиОбражена, наче це ми їй щось винні, а не вона намагається забрати те, що ми самі створили.
