Я завжди вірила, що сім’я — це дерево, і чим глибші корені, тим міцніше воно стоїть. Родичі, навіть далекі, навіть ті, хто з’явився недавно — це все одно люди, яких доля звела разом. Ми з чоловіком завжди дбали про стосунки з усіма: і з батьками зятя, і з тими, хто був далі за родинне коло. Особливо після того, як наша старша донька Марійка вийшла заміж. Діти ж єднають. Ми раділи, що їй трапився гарний хлопець — Олег, спокійний, з характером, але не жорстокий. Поки живуть у найманій квартирі в Вінниці, а ми по трохи допомагаємо зібрати на своє. Звичайно, важко, але що робити? Ніхто нас із золотою ложкою не народжував.
З матір’ю Олега, Надією Михайлівною, спочатку все було добре. Живе вона в Житомирі, далеко, тому бачимось рідко, переважно спілкуємось по телефону. Розмови були теплі, на рівних, ніби все йшло як треба. Але перед Новими роком щось зламалося. І не з нашого боку.
Напередодні свят я подзвонила Марійці — просто так, від душі:
— Донечко, привіт! Ви вже думали, де Новий рік зустрічатимете?
— Ой, мамо, ще не вирішили…
— Давайте до нас! У нас хатонька велика, кімнат багато, гостей любимо, тато вже гірлянди у дворі повісив. Ялинка стоїть, караоке чекає. І Надію Михайлівну кличіть — тато зустріне, відвезе потім. Хай у нас святкує, чого їй самі тут сидіти?
Марійка сказала, що порадиться з чоловіком і перетелефонує. Ввечері вона відповіла, що приїдуть, а ось його мати — ні. Мовляв, або до друзів, або вдома залишиться. У неї, каже, традиція — зустрічати Новий рік тихо, без метушні. Мені стало ніяково. Невже так складно один раз бути з дітьми, у колі нової родини? Хіба я пропонувала щось погане? Лише добро. Вирішила зателефонувати своячці сама.
— Надю, ну годи! Самій вдолі сидіти — сумно! Приїжджай до нас, чесне слово, як гостя зустрінемо, окрему кімнату приготуємо, можеш друзів покликати, якщо схочеш. А у нас — шашлик у дворі, салют, пісні. Усе буде весело, по-родинному!
Але вона якось мляво відмахнулась:
— Не знаю. Последні років десять я завжди з друзями. Якщо покличуть — піду. Не покличуть — телевізор, ковдра, і спати… З віком, знаєш, галас не для радості.
Я не наполягала. Подумала: «Ну, може, справді їй не хочеться». Але вже наступного дня мені дзвонить Марійка. Голос у доньки тремтів, на межі сліз:
— Мамо, свекруха образилась… Каже, що ми її зрадили. Що я «відбираю сина у матері», що він мав зустрічати Новий рік із нею. Вона запрошувала до себе — у свою двокімнатну квартирку… Уявляєш?
Я оніміла. Виходить, ми зрадники, тому що запросили дітей зустріти свято у великому домі, де місця вистачить усім? У нас п’ять вільних кімнат, зал, кухня, двір, де можна й багаття розвести, і м’ясо смажити, і гратися, і веселитися. А в неї — тісна «двушка», де, вибачте, максимум двоє гостей ледве влізуть. Навіть якби ми всі туди набились — і що? По-сиділи б годину, подивились «Шансон року», та й по машинах? А Новий ріА потім вона сказала дітям останнє: “Якщо я вам більше не родина, то йдіть своїм шляхом.”
