Іноді доля б’є саме по найвразливішому — не щоб зламати, а щоб відкрити очі. Так і сталося зі мною. Ніколи б не подумав, що однією з найбірших помилок у моєму житті виявиться моє ставлення до жінки, яку мій син обрав собі за дружину.
Я яскраво пам’ятаю той день, коли Микола, мій єдиний син, заявив:
— Мамо, сьогодні приведу до тебе свою дівчину. Познайомишся.
Мені тоді був шістдесят один. Він уже дорослий, тридцять три — вік, коли чоловікові час заводити родину. Я навіть зрадів. Думав: ну нарешті! А потім вона увійшла в мою квартиру. І я ледве втримався, щоб не вигукнути щось грубе. Хоч я й чоловік, який завжди говорив прямо, але таки намагався стримувати себе.
Цю дівчину я впізнав одразу. Оксана. Вона мешкала неподалік від будинку моєї покійної матері у Чернігові. І я дуже добре знав, хто вона така й звідки. Її сім’я — потомствені пияки. Батько ще з молодих років був частим “гостем” у витверезнику, мати пила з ранку до ночі. Я бачив ту брудоту, ті сварки, цих людей завжди у брудному одязі. І коли вона зайшла в мій дім, охайний, з білими занавісками й запахом чистоти, у мені все стислося. Як людина з такого середовища може стати гідною дружиною моєму синові? Я в це не вірив. Ані трохи.
Микола, побачивши мій погляд, зрозумів усе без слів. Відвів мене на кухню й сказав:
— Тату, якщо скажеш їй хоча б слово докору — я перестану з тобою спілкуватись. Це мій вибір, і ти маєш його поважати.
Я замовк. Бо знав — він слова на вітер не кидає. Він у матір — упертий. Вона ось уже двадцять років не розмовляє з рідною сестрою після однієї сварки. Тож я прикусив язика й прийняв правила гри.
Оксана жила у нас з Миколою близько двох місяців. Я нічого їй не казав у вічі, але своєю поведінкою давав зрозуміти — ти тут зайва. Мене дратувало все: як вона готує, як прибирає, навіть як чай наливає. Готувати вона не вміла взагалі — борщ був ніби каша, м’ясо підгоряло, посуд завжди недочищений. Я був упевнений, що вона просто вчепилася в мого сина як у єдиний шанс вирватися з бідноти. У нього — дві вищі освіти, стабільна робота, перспективи. А в неї — нічого.
Потім Микола купив квартиру в іпотеку й переїхав. Я з полегшенням зітхнув. Нехай там уже сама господарює, як хоче. У гості мене не запрошували, та я й не напрошувався. Бачились лише на свята, переважно в кафе — мовляв, у Оксани не виходить приймати вдома. Ще б пак — вона й тост нормально не зможе сказати, не кажучи вже про накритий стіл.
Три роки минули. Вони одружились, влаштувались на роботу, жили своїм життям. Я не втручався. Микола часто їздив у відрядження, а з Оксаною я майже не спілкувався. Усе було спокійно — на відстані.
А потім у мене «защемило» спину. Настільки, що я не міг ні сісти, ні встати. Викликав лікаря, зробили укол, сказали — суворий ліжковий режим, ніяких навантажень. А син якраз поїхав до Львова — робота. Я приготувався терпіти біль на самоті.
Але на другий день задзвонив телефон.
— Іване Петровичу, добрий день. Це Оксана. Я сьогодні до вас зайду, ви не проти? Ключ у мене є, Микола залишив. Вам щось купити? Забігу в магазин по дорозі.
Я остовпів. Вона прийшла — принесла борщ, допомогла піднятись, прибралась, змінила постіль, протерла підлогу. Наступного дня — знову. І так кожен день. Ніби це була її власна мати, а не свекор, який роками дивився на неї зі зневагою.
У якийсь момент я не витримав. Заплакав. Вона стояла біля раковини, мила посуд, а я — ридав.
— Пробач мені, Оксанко, — лише й вимовив.
Вона повернулась, витерла руки, підійшла, обняла.
— Усе добре. Головне, що вам ліпше.
Тоді я зрозумів: я помилився. Глибоко й болісно. СудЯ судив по родині, по минулому, а переді мною була людина з великим серцем — і тепер я знаю, що мій син зробив правильний вибір.
