Свекруха мене проклинає за те, що я вкрала її сина, який перестав слухати її накази.
Три роки тому я вперше зайшла до хати родини мого чоловіка й одразу зрозуміла: мому Олегові в цьому гнізді не було місця для щастя. Уся материнська любов діставалася молодшому синові, Дмитру, а Олег лишався тінню — вічною підмогою, яка готова була стрибати по її слову. Дмитра ж ніжно пестили, носити на руках, мов крихту, не дозволяючи й пальцем поворухнути.
Свекруха, Марія Іванівна, та свекор, Микола Петрович, жили у великій хаті з колод на околиці села, оточеного безкраїми ланами й річкою. Тут завжди знаходилася робота: чи то сходи полагодити, чи комору підперти, чи город прополювати. А ще курчата, кози, садок — справи вистачило б на цілу армію. Я дякувала долі, що ми з Олегом жили далеко, у місті, за п’ять годин їзди від їхніх володінь. Він і сам тішився цією свободою. Але варто було йому з’явитися в батьківській хаті, як на нього сипався град доручень, ніби він не син, а наймит за миску борщу.
Коли ми тільки почали жити разом, Марія Іванівна розмалювала нам рай: вогнища під зорями, рибалку біля ріки, свіже повітря та домашній узвар. Ми повірили в ті казки й вирішили провести першу відпустку в їхньому селі. Мріяли про спокій, про довгі вечори над водою, про тишу, яку порушує лише шелест листя. Та мрії розсіялися ще на вокзалі.
Ледаче ми, змучені дорогою, переступили поріг, як відпочинок обернувся порохом. Олега відразу взули у дерті калоші й погнали лагодити тин. Мене ж, не давши очуняти, посадили за стіл з горою картоплі та мисками, що залишилися після якогось бенкету. А потім — готувати на всю юрбу: свекор, свекруха, їхні друзі, далекі родичі. Два тижні відпустки стали каторгою. Вогнище розклали лише раз — та й то, щоб смажити м’ясо для гостей. До ріки Олег так і не дійшов. Але найгірше було дивитися на Дмитра. Ми з чоловіком металися по подвір’ю, мов загнані звірі, а він, лінивий і самозадоволений, валявся на ґанку з телефоном або спав до полудня. Його життя крутилося навколо трьох точок: ліжко, кухня, туалет. І при цьому Марія Іванівна дивилась на нього з благоговінням, наче він був її єдиною надією.
На сьомий день цього кошмару я не витримала. Вночі, коли ми наречились наодинці, я спитала Олега: «Чому твій брат нічого не робить? Чим він займається, окрім сну?» Чоловік, втомлено дивлячись у стелю, відповів, що Дмитро — «майбутній геній». Мовляв, мати вважає, що він має берегти сили для навчання, а брудна робота — не його доля. Навчання, правда, тривало вже дев’ятий рік: то відрахування, то поновлення, то знов провал. А Олег? Він роками приїздив на порятунок: дах латав, дрова рубав, город копав. Так було, поки я не увійшла в його життя.
Ця «відпустка» стала для мене останньою краплею. Я почала говорити Олегові, що час скинути з плечей цей вантаж. Чому він має гнути спину, доки Дмитро живе, як пан? Хіба молодший не міг би взяти хоч щось на себе? Батьки місяцями чекали нашого приїзду, щоб лагодити стайню чи білити стіни, хоча багато чого міг зробити й свекор. Але Марія Іванівна оберігала Дмитра, як скарб, не дозволяючи йому навіть мітлу в руці тримати.
На моє полегшення, Олег задумався. Вперше він побачив, як несправедливо його використовують, і погодився: годі бути вічним рятівником. Ми вирішили більше не піддаватися на умовляння. На весняні свята, незважаючи на дзвінки свекрухи, ми залиМи залишилися вдома, насолоджуючись спокоєм, якого так довго не вистачало.
