Свекруха клене мене за те, що я вкрала її сина, який наважився не слухати її наказів.
Три роки тому я вперше зайшла в дім родини мого чоловіка та зрозуміла одразу: мій Василь у цьому гнізді щастя не бачив. Уся матчина любов діставалася молодшому синові, Віталікові, а Василь був лише тінню — вічним підручним, готовим стрибати за кожним її підзиком. Віталіка ж пестили, ніби дорогоцінний фарфор, навіть пальцем не дозволяючи зрушити.
Свекруха, Олена Петрівна, та свекор, Борис Олексійович, жили у великому дерев’яному домі на околиці села, оточеному нескінченними полями та річкою. У такому місці справ завжди повно: те ґанок підлатати, те комору полагодити, те грядки прополоти. А ще кури, кози, город — роботи на цілу бригаду. Я дякувала долі, що ми з Василем жили далеко, у місті, за п’ять годин їзди від їхніх володінь. Він і сам радів цій свободі. Але варто йому з’явитися в батьківському домі, як на нього сипався град доручень, ніби він не син, а наймит за миску борщу.
Коли ми тільки почали жити разом, Олена Петрівна розповідала нам казки про селянський рай: багаття під зорями, вудки біля річки, свіже повітря та домашній квас. Ми повірили цим історіям і вирішили провести першу відпустку в їхньому селі. Мріяли про спокій, довгі вечори біля води, про тишу, яку порушує лише шелест листя. Але мрії розбились об сувору реальність ще на порозі.
Як тільки ми, втомлені з дороги, зайшли у двір, відпочинок розвіявся, як дим. Василя одразу вручили старі калоші та відправили лагодити тин. Мене ж, не давши й очуняти, посадили за стіл, де чекала гора картоплі та мисок, залишених після якогось застілля. А потім — приготування їжі на всю родину: свекор, свекруха, їхні друзі, дальні родичі. Два тижні відпустки перетворилися на каторгу. Багаття ми розпалили лише раз — та й то, щоб підсмажити м’ясо для гостей. До річки Василь так і не дійшов. Але найбільше дратувала поведінка Віталіка. Ми з чоловіком металися по подвір’ю, мов загнані звірі, а він, лінивий і самозакоханий, валявся на ґанку з телефоном або спав аж до обіду. Його життя крутилося навколо трьох точок: диван, кухня, туалет. І при цьому Олена Петрівна дивилася на нього з благоговінням, ніби він був її єдиною надією.
На сьомий день цього кошмару я не витримала. Вночі, коли ми нарешті залишилися самі, я спитала Василя: «Чому твій брат нічого не робить? Чим він займається, окрім сну?» Чоловік, втомлено дивлячись у стелю, відповів, що Віталік – «майбутній геній». Мовляв, мати вважає, що він мусить берегти сили для навчання, а брудна робота — не його діло. Навчання, правда, тривало вже дев’ятий рік: то виключення, то поновлення, то знов не здав. А Василь? Він роками приїздив на допомогу: дах латав, дрова рубав, город копав. Так тривало, доки я не увійшла в його життя.
Ця «відпустка» стала для мене останньою краплею. Я почала говорити з Василем про те, що пора скинути з плечей цей тягар. Чому він мусить гнути спину, коли Віталік живе, як пан? Хіба молодший не міг би щось робити? Батьки місяцями чекали нашого приїзду, щоб поремонтувати хлів або побілити стіни, хоч багато чого міг би зробити й свекор. Але Олена Петрівна оберігала Віталіка, як скарб, не дозволяючи йому навіть мітлу в руки взяти.
На мій подив, Василь задумався. Вперше він побачив, як несправедливо його використовують, і погодився: годі бути вічним рятівником. Ми вирішили більше не йти на поводу. На свята, незважаючи на дзвінки свекрухи, ми залишилися вдома. І на інші свята теж не поїхали. А коли в нас з’явилася можливість поїхати у справжню відпустку — з морем, сонцем і свободою — ми повідомили про це рідним. Олена Петрівна вибухнула, нібОлена Петрівна розлютилася так, що аж поклала слухавку, але ми з Василем тільки посміхнулися й замовляли квитки на море.
