В липні, як завжди, я з дітьми поїхала на дачу до батьків. Чоловікові з відпусткою не пощастило — залишився вдома, “на господарстві”, як то кажуть. Усе було звично й спокійно, поки я не повернулась… і не виявила в себе вдома несподівану “гостю”. Замість тиші — дівочий сміх, замість затишку — розвішані сушитись спідниці, косметика, чужі капці в коридорі. На кухні сиділа племінниця чоловіка, шістнадцятирічна Мар’яна. Як у себе вдома. Чоловік, явно спійманий на гарячому, одразу підняв руки:
— Пробач, кохана… Не хотів тебе турбувати. Зараз усе поясню.
Я вже тоді здогадувалася, звідки ноги ростуть. Мар’яна, донька його сестри Оксани, у нас бувала й раніше. Зазвичай, коли в Оксани починався новий “роман” чи “терміновий від’їзд”, донька опинялася у нас. Ми не заперечували — розведена жінка, має право на особисте життя. Але то були одна-дві ночі. А тепер… Мар’яна завітала, щойно ми з дітьми виїхали, і навіть не думає повертатися до матері.
Уявіть: двокімнатна квартира в спальному районі Львова, п’ятеро людей — ми з чоловіком, два невгамовних сини й шістнадцятирічна дівчина, вже не дитина, але й не доросла. Дитяча — 12 квадратів, наша спальня — трохи більше. Перебитися день-другий можна, але жити так — катування для всіх.
У ванній — Мар’янині сушитись речі: мережива, тоненькі бретельки, усе на виду. У мене хлопці підростають, вже помічають жіночу красу, і я точно не хочу, щоб їхнє перше захоплення асоціювалося з білизною племінниці. Зауваження я зробила ввічливо. Мар’яна без суперечок усе прибрала, навіть вибачилась. Треба сказати, сама по собі вона хороша дівчина — допомагає, чемна, чуйна. Але це все поки ти розумієш — вона тимчасова. А тут… термін невідомий.
Я підійшла до чоловіка:
— Сержу, а вона до початку школи поїде? Чи ми новий навчальний рік теж з “квартирантом” починатимемо?
Чоловік лише знизав плечима:
— Не знаю… Оксана мовчить.
Ось тобі й відповідь. Мати, виявляється, зовсім віддала доньку на нас, аби будувати кохання. На що живе Мар’яна, що їсть, чим займається ввечері — її не цікавить. А ми? А ми мусимо викручуватися, щоб не образити, не вигнати, не дати дівчині відчути, що вона зайва.
Я вирішила не спалахувати одразу. Вранці подзвоню Оксані, спокійно все обговоримо. Але ледь вона почула тему розмови — дзвінок обірвався, і більше я не могла дотелефонуватися. Апарат скидає одразу, короткі гудки, і, мабуть, мій номер уже в чорному списку. Приїхати до неї? Вона живе в іншому кінці міста, і я впевнена — двері не відчинить. Усе було ясно як день.
Тоді я зітхнула й сказала чоловікові:
— Любий, вирішуй питання зі своєю сестрою. Мене вона слухати не хоче.
Він лише похилив голову:
— Схоже, й мене теж… Але куди ж Мар’яну? Ми ж не виженемо дитину?
Ні, звісно. Мар’яна росла без батька, матір теж не особливо піклувалася. Ми їй усе життя допомагали: на днини — гарні подарунки, на свята — сукні, на Новий рік — телефони. Ми завжди були поруч. Але ми не її батьки. Ми — родичі. І якщо тимчасово прихистити — це одне, а осіб жити разом місяцями… Ні. Це вже зовсім інша справа.
А Оксана? Вона насолоджується новим романом. Десь у ресторані, десь у кіно, а може, на вихідних у чоловіка. Їй добре. Мар’яна — з нами, а отже, проблема вирішена.
І що тепер? Взяти Мар’яну за руку, відвезти назад і залишити під дверима? Жорстоко. Але й так жити — неможливо. Ми з чоловіком не підлітки, щоб ділити спальню з третьою людиною. Діти й так на нервах — режим порушено. А в Мар’яни, до речі, свій вік, свій настрій, музика, дзвінки, душ по тричі на день, нескінченні сторис…
Я не знаю, що робити. Мар’яна не винна. Але й заміняти матір я не планувала. Поки що чекаю, коли в її матері прокиНадія лишається єдиною — що одного дня Оксана прокинеться й згадає, що десь там її донька чекає на матір.
