Оце так історія… У липні, як завжди, я з дітьми поїхала на дачу до батьків. Чоловіку з відпусткою не пощастило — залишився вдома, «на господарстві», як у нас кажуть. Все було звично та тихо, аж поки я не повернулась… і не знайшла вдома несподівану «гостю». Замість тиші — дівочий сміх, замість затишку — розвішані сушитись спіднички, косметика, чужі капці в коридорі. На кухні — шістнадцятирічна племінниця чоловіка, Соломія. Сидить, ніби вдома. А мій чоловік, явно спійманий на гарячому, одразу піднімає руки:
— Вибач, кохана… Я не хотів тебе турбувати. Зараз усе поясню.
Я вже тоді зрозуміла, звідки ноги ростуть. Соломія, донька його сестри Оксани, у нас вже гостювала. Зазвичай, коли в Оксани починався новий «роман» або «термінова робота», донька опинялась у нас. Ми не заперечували — жінка після розлучення, має право на особисте життя. Але то були одна-дві ночі. А тепер… Соломія завітала, щойно ми з дітьми виїхали, і навіть не думає повертатись до матері.
Уявіть: двокімнатна квартира в спальному районі Львова, п’ятеро людей — ми з чоловіком, двоє невгамовних синів і шістнадцятирічна дівчина, вже не дитина, але й не доросла. Дитяча — 12 метрів, наша спальня — трохи більше. Перебитися денний-другий ще можна, але жити так — катування для всіх.
У ванній — спідня білизна Соломії: мережива, тоненькі бретельки, все на виду. У мене хлопці підростають, вже помічають жіночу красу, і я точно не хочу, щоб їхній перший потяг асоціювався із спідньою білизною племінниці. Зауваження я зробила тактовно. Соломія без суперечок все прибрала, навіть вибачилась. Треба віддати їй належне — дівчина непогана: допомагає, чемна, чуйна. Але це доки вона — тимчасова. А тепер… термін проживання невідомий.
Я підійшла до чоловіка:
— Сержу, вона ж до початку навчання поїде? Чи ми новий навчальний рік теж з «квартиранткою» розпочнемо?
Чоловік лише знизав плечима:
— Не знаю… Оксана мовчить.
Ось тобі й відповідь. Мати, виявляється, просто віддала доньку на нас, щоб влаштувати особисте життя. На що живе Соломія, що їсть, що робить увечері — її не цікавить. А ми? А ми мусимо викручуватись, щоб не образити, не вигнати, не показати дівчині, що вона тут зайва.
Я вирішила не спалахувати одразу. Вранці подзвоню Оксані, спокійно все обговоримо. Але варто було їй почути тему розмови — дзвінок перервався, і більше я не могла додзвонитись. Трубку скидає одразу, короткі гудки, і, мабуть, мій номер уже в чорному списку. Приїхати до неї? Вона живе в іншому кінці міста, і я впевнена — двері не відчинить. Все було дуже ясно.
Тоді я видохнула й сказала чоловіку:
— Любий, вирішуй питання із сестрою. Мене вона слухати не хоче.
Він лише похилив голову:
— Схоже, й мене також… Але куди діти Соломію? Ми ж не виженемо дитину?
Ні, звичайно. Соломія росла без батька, матеріної турботи теж мало бачила. Ми їй усе дитинство допомагали: на дні народження — гарні подарунки, на свята — сукні, на Новий рік — телефони. Ми завжди були поруч. Але ми не її батьки. Ми — родичі. І якщо тимчасово прихистити — це одне, а ось жити разом місяцями… Ні. Це вже зовсім інша історія.
А Оксана? Вона насолоджується новим романом. Десь у ресторані, десь у кіно, десь, можливо, на вихідних у чоловіка. Їй добре. Соломія — з нами, а значить, проблема вирішена.
І що тепер? Взяти дівчину за руку, відвезти назад і залишити під дверима? Жорстоко. Але й так жити — неможливо. Ми з чоловіком не підлітки, щоб ділити спальню з третьою людиною. Діти й так напружені — режим порушений. А в Соломії, до речі, свій вік, свої настрої, музика, дзвінки, душ по три рази на день, нескінченні сторис…
Я не знаю, що робити. Соломія не винна. Але й бути заміною матері я не підписувалась. Поки що просто чекаю, коли її матері вистачить сумління згадати, що в неї є донька. Сподіваюсь, не надто пізно…
