Коли я була маленькою дівчинкою, моїм світом була бабуся. Вона виростила мене, навчала життю, цілувала мої подряпини, коли я впадала, і пригортала, коли мама знов зникала у пошуках «свого щастя». Мама завжди десь бігала — то з одним чоловіком, то з другим, а на мене в неї не залишалося ні часу, ні бажання. Вона з’являлася, як гостя: на день-другий, з кількома фразами та чужим байдужістю в очах, і знов зникала.
А бабуся… Бабуся була для мене всім. І матір’ю, і подругою, і опорою. Віддавала мені все — час, душу, останню гривню. Навіть коли я виросла й поїхала вчитися до Львова, вона залишалася моєю найріднішою людиною. Та, на лихо, доля вирішила інакше — незабаром вона серйозно захворіла, і їй знадобився постійний догляд. Я кинула навчання і повернулася додому. Грошей не вистачало, і я зверталася по допомогу до матері. Але щоразу чула одне:
— Я сама ледве на ногах стою… Ти ж знаєш, у мене тиск, серце, суглоби… Ти й уявити не можеш, як мені важко. Може, я інвалідом стану!
Слухаючи це день у день, я не розуміла: навіщо вона це говорить, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши мою розгубленість, одного разу тихо промовила:
— Це вона собі алібі на майбутнє готує. Щоб потім ніхто не докоряв, що за матір’ю не доглядала. Бо ж, бач, сама «хвора» була.
І справді, мама щоразу підкреслювала свою «неміч», але як тільки бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а за пару років пішла з життя — сталося диво. Мама, раптом одужавши і забувши про всі хвороби, кинулася до суду. Мовляв, я скористалася станом бабусі, вона була «не при собі», тож і заповіт, і дарчу треба скасувати. І почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не знала, звідки в неї сили: ще вчора казала, що ледве ходить, а тепер годинами бігає по інстанціях.
З кожним днем я все більше дивувалася: скільки ж у ній злості та жадоби наживи. Де були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Де була ця енергія, коли я, двадцятирічна дівчина, одна тягнула догляд за лежачою людиною без грошей, без підтримки? Тоді вона лише ридала у трубку й стогнала, як їй погано. А зараз — жвава, активна, бойова. Усім вже на вуха навішала, нібито її бідну матір позбавили спадщини, обманули, зрадили, лишили даху.
Але ж жодного дня вона не провела біля бабусі. Жодної ночі не просиділа біля її ліжка. Жодного лікування не купила. Усе було на мені. Лише я знала, як бабуся страждала, як стискала зуби від болю, як непритомніла, як просила води серед ночі. Лише я почула її останній подих, тримала її холодіючу руку, плакала над нею…
Коли бабуся оформляла на мене квартиру, вона подивилася мені в очі й сказала:
— Я не хочу, щоб твоя мати отримала хоч щось. Ти була поруч, тільки ти. Це — твоє. Ти заслужила.
Я не хочу помсти. Мені не потрібна війна. Але я не дозволю нікому, навіть рідній матері, топтати волю людини, яка віддала мені все. Я маю це захистити — не заради квартири, а заради пам’яті. Заради любові. Заради справедливості.
Нехай мама подає позови, розповідає казки знайомим, грає трагедію. Я знаю правду. І поки в мене є голос — я його не віддам.
