“Мамо, не дзвони мені щодня” — ці слова розбили мені серце.
— Мам, ну що в мене може бути нового за один день? Навіщо взагалі дзвонити кожного дня? — спокійно й холодно кинув у трубку мій син. Мій рідний, єдина дитина.
Ці слова врізалися в пам’ять, ніж ніж. Я йшла тоді сквером із подругою — Ганною Михайлівною. Часто гуляємо разом, ділимось радощами, образами, хворобами. Звичайні розмови двох жінок похилого віку. Тотіл їй подзвонили, вона відійшла, поговорила хвилин десять і повернулась сяюча.
— Невістка дзвонила, уявляєш? У внука перший зуб показався! Поки годувала — помітила. Старший онук пізніше зубки мав, а цей раніше, уявляєш? Ми так хвилювались! Ось зайду після прогулянки в магазин, куплю торт і піду до них — будемо святкувати. Сама запросила.
— І ви про це так довго говорили? — із заздрісною тугою запитала я.
— Та не тільки про зуб. Про життя, про родичів, про всяку дрібничку. Ми з нею майже щодня балакаємо. І з моїм сином теж спілкуємось — він завжди знаходить хвилинку. А з невісткою взагалі про все говоримо, буває, почнемо з одного, а закінчимо іншим. Навіть не пам’ятаю, з чого почали. У нас — як у родині.
А в мене не так. У мене зовсім не так…
Мій син живе з родиною в тій самій квартирі, яку я йому залишила, переїхавши до покійного чоловіка в село. Робота у нього, дружина у декреті з малечею. Жодних конфліктів між нами не було — усе було спокійно, чемно. Але й близькості не було. А коли я намагаюся її створити, натикаюся на холодну стіну.
— Мам, усе застаріло. Працював, їв, спав. Дружина вдома, усе гаразд. Чого дзвонити кожного дня? — от і вся розмова.
Я не дзвоню їм від ранку до ночі. Не лізу. Просто хочеться знати, як справи. Як росте онука. Як здоров’я. Але якщо подзвоню — син скидає: «Зайнятий». Або відповідає сухо, дратівливо. А якщо додзвонюсь до невістки — максимум «так», «ні» і «усе добре». Ні душі, ні тепла.
Іду з подругою — вона по дорозі в магазин, купить торт, піде до своєї невістки в гості. У них свято. А в мене — тиша. Я навіть не знала, коли у моєї онуки перший зуб з’явився. Дізналася потім, від сторонніх. Мені не сказали. Мене не запросили. Мої натяки на візит — ігноруються. Ніби не чують. Не розуміють. Або роблять вигляд.
Одного разу я наважилась. Зібрала волю в кулак, спекла яблучний пиріг, наділа найкращу сукню й пішла без попередження. Невістка відчинила двері з виразом повного здивування. Ми з’їли той пиріг, так… але атмосфера була напружена. Холодна. Ніби я прийшла не додому, а в гості до малознайомих людей. Потім син підійшов до мене й тихо, майже вибачаючись, сказав:
— Мамо, будь ласка, наступного разу попередж, перш ніж приходити.
Попереджати? До своєї квартири? До сина? До онуки? До родини, заради якої я себе ламала все життя? Я відмовляла собі в усьому, щоб йому було краще. А тепер — чужа. Непотрібна.
Два місяці я потім дзвонила, щоб домовитися про зустріч із онукою. Завжди були причини — «хворіємо», «незручно», «не вчасно». А потім з’ясувалося, що батьки невістки живуть за кордоном і навіть по відеозв’язку з онуком не спілкуються. Але їхня дочка, моя невістка, не поспішає до них. Не сумує. Я розумію — вона така сама холодна. А син? Мій син став як вона. Відстороненим.
— Мам, ти постійно скаржишся. Тобі все не подобається. Ти псуєш мені настрій своїми розмовами. У тебе ж є подруги — ось з ними й розмовляй. Я після твоїх дзвінків просто не можу зібратися. І взагалі — про що щодня говорити? — сказав він колись прямо. Без сорому. Без співчуття.
І ось тепер я сижу сама у своїй тихій хаті. Без дзвінків, без гостей, без торта й без онуки. Я знаю, що якщо колись зі мною щось станеться, він навіть не дізнається. Хіба що хтось із знайомих не подумає йому подзвонити. Моя подруга живе життям своїх дітей та онуків, а я — у спогадах про те, як колись у мене був син, який звав мене мамою з любов’ю… а тепер просто просить не дзвонити.
Ось і живу. Мовчки. З болем…
