Коли я вирішила забрати матір із села до міста, мені здавалося, що це єдиний правильний вчинок. Вона вже не молода, жила сама у хаті, де з роками ставало все важче: піч капризничала, вода в криниці замерзала, а сусіди або повимерли, або так само постаріли. Я думала, що вона має бути поряд — під наглядом, у теплі, з нормальними умовами. Та через місяць я сіла за кермо та відвезла її назад, у те саме село. І тепер, здається, стала ворогом номер один для всіх знайомих і навіть родичів.
«Як ти могла так вчинити?» — питали мене.
«Це ж твоя мати! Рідна людина, не пес, щоб забрати — та й повернути!»
«А якби твої діти так із тобою вчинили? Отримаєш по заслугах!»
Я чула все. І поради, і докори, і злі підколювання. Одні — просто в обличчя, інші — за спиною, але до вух дійшло все.
Закон бумеранга, казали вони. Виправляйся, поки не пізно.
Але ж ніхто з них не був на моєму місці. Ніхто не жив із моєю матір’ю пліч-о-пліч цілими днями. Ніхто не бачив, як з енергійної й доброї бабусі вона за кілька днів перетворилася на чужу людину, що плаче, звинувачує, мовчить годинами й відмовляється від їжі. Ніхто, окрім мене.
Спочатку все було терпимо. Я облаштувала їй окрему кімнату, купила нові домашні тапочки, піжаму, розвісила улюблені фото, навіть привезла із села кілька її квітів. Хотіла, щоб їй було затишно. Та замість подяки побачила холод. Вона сиділа у кімнаті, ніби я привезла її в чужий дім, ніби я — не донька, а наглядач. Я приносила їй їжу, запрошувала в душ — хоч у селі вона прекрасно справлялася сама. Але в місті — ніби щось зламалося.
Минуло кілька днів, і вона почала… переставляти мою квартиру на свій лад. Переклала всі каструлі, тарілки, приправи. Пересунула у ванній усе, навіть мою косметику. Я намагалася не втручатися. Говорила собі: це адаптація. Але потім пішли сльози. Кожного вечора. Спочатку тихі, потім — істерики. Вона сиділа у кріслі й повторювала:
«Я тут ніхто… Я тут не господиня… Я не хочу так жити…»
Мені здавалося, ніби я стала катом. Хоча щиро хотіла лише допомогти.
«Я хочу померти у своїй хаті, у селі. Де все моє. Де я знаю кожен куток. Де мене чують стіни…»
Я намагалася переконати її залишитися. Говорила, що їй буде важко самі.
