**Донька на сносях, а в неї в голові — салони та вечірки. Ніби не дитину родити збирається…**
Олена Миколаївна сиділа в кухні, дивилась у вікно, за яким починав сипати перший грудневий сніг. Серце стискало — не від холоду, а від тривоги. За доньку, за онука, за завтрашній день. Марічка, її єдина, носила під серцем дитину. Тридцять восьма тиждень — от-от пологи. А в неї в думках — не про пелюшки й колиску, не про молоко та безсонні ночі. В неї в голові — манікюри, спа-салони, фотосесії, кав’ярні з подружками та зимові свята на Карпатах.
Олена Миколаївна не могла зрозуміти. Як так? Де материнський інстинкт? Де той внутрішній трепет, що прокидається навіть у кішки, коли вона готується до котят? Де турбота, де хвилювання? Але у Марічки — лише записники з розкладом відвідин салонів, куди вона вписала… бабусю. Тобто — себе. Саме їй доведеться сидіти з новонародженим, поки молода мама «приводить себе до ладу».
— Мамо, ти ж все одно вдома. Посиди з дитиною, я тільки на зачіску та нігті заскочу. Ну я ж не можу в халаті з малям фоткатися!
Олена Миколаївна тоді ледве не задихнулась. Доню, ти кого збираєшся народжувати — дитину чи атрибут для сторісів?
Марічка заміжня вже шість років. Побралися ще в університеті. Чоловік у неї хороший, спокійний. Робота є, квартиру у кредит взяли з батьківською допомогою. Довго не квапились з дитиною, кар’єру будували. А тепер — нарешті, вагітність. Бабусі, звісно, раділи. Але виявилось, що майбутня мати підійшла до цього зовсім інакше.
Спочатку Олена Миколаївна гадала — може, це через страх. Може, хвилюється, тому жартує. Але все стало ясно, коли вона побачила, як донька цілими годинами передивлялась оголошення нянь… для новонародженого! Дитина ще не з’явилась на світ, а мати вже шукає, кому її віддати.
— Марічко, ти при своєму? Яка няня? Ти ж сама маєш бути з дитиною! Налагодити годування, сон, прив’язаність! Це ж не кошеня, якому сипнув корм — і поряд!
— Мамо, ти просто відстала. У Європі всі з нянями. Мати — це не рабиня. Я тепер не зможу собі нічого дозволити? Ну й що, що слинґ — зав’язала й поїхала. Тепер усюди з дітьми ходять!
Від цих слів у Олени Миколаївни все обірвалось. У її молодості народжували рано — у вісімнадцять, у двадцять. Але ніхто не вважав, що це — кінець життя. Навпаки — саме життя і починалось. Не спали ночами, з роботи бігли додому, на останні гроші купували суміші й дитячі речі. Не було жодних інстаграмів, не було фотосесій у пологовому. Була любов, був страх, була відповідальність. І щастя — справжнє, не постановочне. А тепер…
Усі дитячі речі купували лише тому, що напол**”Сердце её болело, але вона мовчки взяла в руки списки нянь — адже мріяла, що колись ця дитина обійме її й прошепоче: «Дякую, бабусю».**
