Донька на породіллі, а в голові в неї — салони й вечірки. Ніби й не дитину народжувати збирається…
Олена Михайлівна сиділа на кухні й дивилася у вікно, за яким починав сипати перший грудневий сніг. Серце ніби стискалося — але не від зими чи морозу, а від тривоги за доньку, за онука, за завтрашній день. Марічка, її єдина дитина, носила під серцем малюка. Вже тридцять восьмого тижня — от-от пологи. А в неї самої думки — не про пелюшки й колиску, не про молоко й безсонні ночі. У її голові — манікюри, спа-процедури, фотосесії, кав’ярні з подружками й відпустка на свята.
Олена Михайлівна не могла цьому повірити. Як так? Де материнський інстинкт? Де те ніжне почуття, що прокидається навіть у кішок, коли ті готуються до материнства? Де турбота, хвилювання, страх? Але в Марічки — лише список салонів краси й розклад, куди вона вписала… бабусю. Тобто її саму. Саме їй доведеться сидіти з немовлям, поки молода мама «приводить себе до ладу».
— Мам, ти ж у відпустці. Посиди з дитиною, я лиш на зачіску й нігті заскочу. Ну я ж маю виглядати гарно, не у халаті ж фоткатися з малюком!
Тоді Олену Михайлівну мало не перехопило. Доню, ти кого збираєшся народжувати — дитину чи атрибут для Інстаграму?
Марічка одружена вже п’ять років. Побралися ще в університеті. Чоловік у неї добрий, спокійний, поважний. Робота є, квартиру в іпотеку взяли з батьківською допомогою. Довго не поспішали з дітьми, кар’єру будували, на ноги ставали. І ось — нарешті, довгоочікувана вагітність. Бабусі, звичайно, раділи. Та виявилося, що майбутня мама підійшла до цього свята життя зовсім інакше.
Спочатку Олена Михайлівна гадала — може, це просто такі емоції. Може, боїться, хвилюється — от і ховається за жартами. Але все стало зрозуміло, коли вона побачила, як донька годинами шукала в інтернеті… няню для новонародженого! Дитина ще не з’явилася на світ, а мати вже шукала, кому б її доручити.
— Марічко, ти при здоровому глузді? Яка няня? З малюком має бути сама мати! Налаштувати режим, годування, прив’язаність! Це ж не кошеня, якому кинув корм — і справи кінець!
— Мам, ти просто відстала. У Європі всі з нянею з народження. Мати — це не рабиня. Я теж людина, хочу пожити. Ну подумаєш, слинг — і поїхали. Зараз усюди з дітьми ходять, життя не закінчується!
Від цих слів у Олени Михайлівни все всередині обірвалося. У її молодості народжували рано — у вісімнадцять, у двадцять. Але ніхто не вважав, що це завада. Навпаки — це і було життя. Ночами не спали, з роботи бігли до дитини, на останні гроші купували суміші й дитяче мило. Не було ніяких Інстаграмів, не було фотосесій у пологовому. Були любов, страх, відповідальність. І щастя — справжнє, не постановочне. А тепер…
Усі дитячі речі купували лише тому, що наполігла Олена Михайлівна. Вона з другою бабусею тягали Марічку по магазинам, вибирали коляску, ліжечко, боді. Донька, звичайно, згоджувалася, але байдуже — лише б відчепилися. Все прали, прасували, складали — і все це робили бабусі. А донька… мріяла про новорічний відпочинок.
— Ми з подругами думали, може, якщо все добре, то першого січня виберемося хоча б у кафе? Ну я ж тепер не у в’язниці!
Олена Михайлівна тоді вже не витримала. Сказала все доньці — прямо, без обхідних слів. Що так не поводяться. Що материнство — це не шопінг, а велика відповідальність. Що новонароджений — не іграшка. Що не можна мріяти про фотосесії, поки не минули пологи, безсонні ночі, коліки й перші краплі молока. Що мати — це, перш за все, душа дитини.
Але доньці, схоже, ці слова в одне вухо ввійшли, а в друге — вийшли.
— Мам, ти просто перебільшуєш. Зараз все інакше. У нас інші цінності. Головне — бути щасливою, а щасливі мами — це красиві мами.
Тепер Олена Михайлівна що-вечір думає: може, десь упустила? Може, надто балувала? Може, не навчила головного? Чи це просто такі часи — коли жінки спершу стають матерями, а потім, можливо, дорослішають?
Та все ж вона вірить, що коли Марічка побачить у пологовому того крихітного малюка, коли він схопи її палець своєю маленькою рученятою, коли прокинуться серед ночі від його плачу — її серце перевернеться. Щось клацне. І на першому місці вже буде не салон краси, а той маленький чоловічок, для якого вона — цілий світ.
А поки… Олена Михайлівна молиться. За доньку. За онука. І за те, щоб у серці її дорослої дитини прокинулося справжнє материнство — не від фотографій, а від любові.
