Ось історія адаптована до української культури, з відповідними іменами, місцями та особливостями мови.
Коли я нарешті знайшла щастя в особистому житті, моя дочка назвала мене божевільною й заборонила бачитися з онукою.
Все своє життя я віддала доньці, а потім — онучці. Та здається, мої рідні забули, що я теж маю право на щастя, яке не обмежується лише ними. Я вийшла заміж дуже молодою — у двадцять один. Мій чоловік, Олексій, був тихою, спокійною людиною, працьовитим до кісточок. Одного разу йому запропонували поїхати у відрядження на кілька тижнів — ніби хороший заробіток, перевезення вантажу в інший регіон.
Він так і не повернувся. Досі я не знаю, що сталося тоді. Просто одного дня мені подзвонили й сказали, що Олексія більше нема. Я залишилася сама з дворічною дитиною, у повній самоті. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили у іншеному місті. Я не розуміла, як вижити й як прогодувати дитину.
Хорошо хоч, що після Олексія нам із донечкою дісталася його однокімнатна квартира. Якби не це — не знаю, як би ми впоралися. Я за освітою вчителька, і спочатку намагалася заробляти репетиторством вдома, але вчити учнів, коли поряд бігає й капризничає маленька дитина, було майже неможливо.
Я не могла влаштуватися на справжню роботу через маленьку Марійку. Як залишити дворічне дитя саме на цілий день? Мати одного разу приїхала, побачила моє відчаяння — і забрала Марію до себе. Майже два роки вона жила у бабусі й діда, а я працювала без вихідних. Викладала в школі, брала додаткові заняття, давала приватні уроки.
На вихідні я їздила до доньки. Кожний розставання розривало мені серце. Потім була черга в садочок — я хвилювалася, що знову доведеться сидіти вдома, але, на щастя, дочка була здоровою і майже не хворіла. Згодом ми залишилися удвох. Потім школа, потім інститут.
Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, спідниця, блузка. Практично ніколи не обмежувалася однією роботою — завжди дві, а то й три. Але коли Марійка закінчила навчання й влаштувалася на роботу, я вперше зітхнула з полегшенням. І в той же момент відчула шок — адже тепер я нікому не потрібна.
Я більше не мусила хапатися за всі підробітки. Організм почав давати збої, а з друзів у мене залишився лише кіт Барсик. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — явно не входило в її плани. Я почувалася покинутою. Все змінилося з народженням моєї онучки Софійки.
За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Василя. Покупки, прибирання, збори в пологовий — усе лежало на мені. А потім, коли Марійка вийшла на роботу, я повністю взяла на себе турботу про малятко. Але не скаржилася — навпаки, знову почувалася потрібною.
Цього року Софійка пішла до школи. Після уроків я забирала її до себе, годувала, робила домашнє, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми й познайомилися з Дмитром. Він теж гуляв із онучкою. Ми розговорилися. Дмитро рано овдовів, так само як і я, і тепер допомагав своїй доньці виховувати дитину.
Коли я познайомилася з ним, ні на що не сподівалася. Жодного разу за все життя після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — маленька дитина, потім — робота. Після народження онуки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Дмитро нагадав мені, що я все ще жінка.
Перше повідомлення від нього з пропозицією зустрітися наодинці, без дітей, стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, до театру, їздили на фестивалі, виставки. Я знову відчула смак життя.
Але, на жаль, моя донька сприйняла це із ворожістю. Все почалося зі звичайного дзвінка у суботу вранці:
— Мамо, ми зараз приїдемо зі Софійкою, посидиш із нею на вихідні?
— Пробач, крихітко, але в мене вже плани. Нас немає в горі. Наступного разу скажи заздалегідь — обов’язково посиджу.
Марійка невдоволено хмикнула й перервала дзвінок. У понеділок ми з Дмитром повернулися додому. Я була у гарному настрої, сповнена сил. Навіть Софійка помітила, як у мене сяють очі. Все було спокійно до п’ятниці, поки не почувся новий дзвінок:
— Нас запросили друзі, можна я залишу Софійку?
— Ми ж домовлялися — попереджати заздалегідь. У мене все сплановано.
— Знову ти шастаєш із своїм Дмитром?! Він тобі зовсім розум затуманив! — скрикнула вона.
— Марусю, що ти несеш? — намагалася я її заспокоїти.
— Ти зовсім забула про Софійку! Говорила раніше, що тобі не потрібне особисте щастя. А тепер що? Все змінилося?
— Так, змінилося! Я знову жива. Хотіла б, щоб ти зрозуміла мене — як жінка жінку.
— А Софійка як має тебе розум— Ти й справді збожеволіла, мамо, більше не хо— Ти й справді збожеволіла, мамо, більше не хочу, щоб ти бачилася з Софійкою, поки не повернешся до розуму.
