Минуло два роки. Відтоді донька не написала жодного слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені скоро — 70…
Мою сусідку, Ганну Кирилівну, знають у дворі всі. Їй 68 років, живе сама. Іноді я заходжу до неї з чимось до чаю — просто так, по-сусідськи. Вона добра, інтелігентна жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, де бувала з покійним чоловіком. Але про сім’ю говорить рідко. І лише напередодні останніх свят, коли я, як зазвичай, зайшла до неї з гостинцями, вона несподівано наважилася на щирість. Тоді я вперше почула історію, від якої досі холоне душа.
Коли я увійшла в квартиру, Ганна Кирилівна була не в гуморі. Зазвичай жвава та енергійна, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись у одну точку. Я не розпитувала, просто заварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, ніби боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
— Минуло два роки… Відтоді вона жодного разу не подзвонила. Жодної листівки, жодного повідомлення. Я намагалася додзвонитися — номер більше не діє. Адреси її я вже не знаю…
Вона на мить замовкла. Здавалося, перед її очима промайнули роки, десятиліття. І раптом, немов проломилася дамба, Ганна Кирилівна заговорила.
— У нас була щаслива родина. Ми з Володимиром одружилися рано, та з дітьми не поспішали — спочатку хотіли пожити для себе. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були дружні, часто сміялися, любили наш дім, який облаштували разом. Власними руками він збудував нам гніздо — просторий трикімнатний у центрі Львова. Мрія всього його життя…
Коли народилася наша донька, Олеся, Володимир ніби розквітнув наново. Він носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив із нею. Я дивилася на них — і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але вісім років тому Володимира не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили все, що було. А потім… тиша. Пустка. І серце, ніби вирвали з нього шматок.
Після смерті батька Олеся почала віддалятися. Зняла житло, захотіла жити окремо. Я не заперечувала — доросла, нехай будує своє життя. Вона навідувала мене, ми спілкувалися, усе було нормально. Але два роки тому вона прийшла до мене і прямо заявила, що збирається взяти іпотеку та купити свою квартиру.
Я зітхнула і пояснила: нічим не зможу допомогти. Від заощаджень, що ми з Володимиром збирали, майже нічого не лишилося — все пішло на його лікування. Моя пенсія ледве вистачає на комуналку та ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Мовляв, купимо мені однокімнатну десь на околиці, а решта грошей піде їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Це не про гроші — це про пам’ять. Ці стіни, кожен куточок — Володимир робив їх власними руками. Тут пройшло все моє щастя, все моє життя. Як я можу віддати це? Вона кричала, що батько робив усе для неї, що квартира все одно колись дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, щоб вона колись просто прийшла сюди і згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона грюкнула дверима і пішла. Відтоді — тиша. Жодного дзвінка, жодного візиту, навіть на свята. Потім я випадково дізналася від спільної знайомої, що вона все ж таки взяла іпотеку і тепер працює на знос — на двох роботах, постійна гонитва. Ні родини, ні дітей. Навіть подруга каже, що не бачила її вже півроку.
А я… я просто чекаю. Кожен день підходжу до телефону, сподіваюся на дзвінок. Але його немає. Я вже не можу додзвонитися — номер, мабуть, змінила. Напевно, вона не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже 70. Я не знаю, скільки ще пробую в цій квартирі, скільки вечорів просиджу біля вікна в надії. І не знаю, чим так її образила…
